Мабуть, не всі знають: горезвісний «мовний» закон Ківалова—Колесніченка, спрямований на подальшу русифікацію українців, усе ще чинний. І це через три роки після Майдану! У лютому 2014-го, після втечі Януковича, як і одного з авторів цього закону, Верховна Рада проголосувала за його відміну. Проте зчинився гвалт, що російськомовних знову хочуть примусово українізувати, і тодішній голова Верховної Ради, а заодно виконуючий обов’язки Президента Олександр Турчинов не наважився підписати ухвалене рішення. Тож закон про засади державної мовної політики залишився чинним. Нині Конституційний суд досліджує, чи відповідає він Конституції України. На одному із засідань виступив як експерт директор Інституту української мови Національної академії наук України, доктор філологічних наук професор Павло Гриценко. Засідання було закритим. П. Гриценко виступав на ньому 13—14 грудня, а 7 січня той виступ з’явився в Інтернеті. Мабуть, людям, які його туди виклали, припускає експерт, непросто було винести запис, але вони знали, що роблять: той виступ просто підірвав соцмережі. Сотні тисяч переглядів, емоційні обговорення.
Що ж такого «вибухового» сказав професор Гриценко конституційним суддям? Насамперед він показав їм карту поширення української мови 1871 року. Це мовне дослідження проводило Російське імператорське географічне товариство під егідою рідного брата імператора, а недовчений студент, за словами Павла Гриценка, Київського університету Св. Володимира Костянтин Михальчук опрацював зібрані матеріали і створив першу в Європі мовну карту. Вона вражає. Ареал поширення української мови сягає далеко на схід, і Азовське море — це внутрішньоукраїнське море!
До слова, в одному з інтерв’ю професор Гриценко згадує, що показував цю карту і Януковичу в часи його президентства. Розповів йому, що Сталін забрав у нас Кубань, Курщину, Воронежчину, Берестейщину. Казав: «Чого ви сперечаєтесь з Путіним, де проводити демаркаційну лінію в Азовському морі? Азовське море наше! Бо 150 кілометрів далі на схід — це ще українські землі відповідно до цієї карти. Путін має це визнати, бо інакше, де ці українці поділися?» Януковича більше зацікавив західний напрям: «Що, і тут українці були?» Науковець пояснював: «Тут вони і є — Східна Словаччина, Румунія, Буковина… Сучава — один із центрів української книжності (вона тепер у Румунії)». Януковича це дуже здивувало, але жодних реальних кроків щодо розв’язання мовного питання не відбулося. Рішення явно ухвалювалися не в Україні.
Що ж сталося, що за півтора століття той широкий український ареал звузився, як шагренева шкіра, до нечувано малих меж? Павло Гриценко розповідав про цілеспрямовану і підступну політику спершу царської Росії, а відтак Радянського Союзу на знищення української мови та перетворення її на «малорусское наречие». Нас привчали до того, що «никакого особенного малороссийского языка не было и быть не может». (І це не Валуєв першим сказав. Це було в донесенні київських братчиків. Звідти й усе почалося!) Є «великорусское наречие, малорусское и белорусское», але «язык един — русский». Оце була головна ідея. «Крок вправо чи вліво — це вже сепаратизм». Мовознавець нагадує: слово «сепаратизм» у царських документах з’явилося в 1840 році. Саме тоді був опублікований «Кобзар» Шевченка. Тільки за півроку з’явилося сім рецензій на нього. І лише в одній не було докору, що Шевченко пише на «малорусском наречии» — «непонятном, выдуманом»… «Вот если бы этот несомненный талант писал на великорусском, это было бы украшение…» Вочевидь, відповідаючи тим критикам, Шевченко зазначав у передмові до другого видання «Кобзаря»: «У москалів є своя мова і свій народ, а у нас — своя мова і свій народ».
Список царських указів, циркулярів, заборон щодо знищення української мови доволі довгий. До нього доклались чи не всі вінценосці Російської імперії (як, до речі, і польські правителі на тих українських землях, де вони панували). Тут і укази Петра I і Катерини II, що забороняли друкувати українською книжки та вилучали українські тексти з церковних книг, не дозволяли навчати українською в Києво-Могилянській академії. Йшлося в тих указах і про закриття українських шкіл та перехід їх на російську мову навчання. Потім був відомий Валуєвський циркуляр, що забороняв друкування українськомовної духовної та популярної освітньої літератури, Емський указ Олександра про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої української літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень. І царське повеління про заборону українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях…
Царську естафету на знищення української мови підхопив сталінський режим. Ніби почалася українізація, але потім постинали голови її активістам. Селян, носіїв мови та національної культури, виморювали голодом. Від 1932-го по 1937 рік, нагадує професор Гриценко, усе українське нещадно нищилось. Українська література та мовознавство були знищені тотально. Потім трохи попустили. У багатьох університетах відкрили українські відділення. А в 1938-му — нова хвиля арештів, чергова смуга переслідувань. Та попри всі репресії в 1952 році, як засвідчують розсекречені архіви ЦРУ, 80 відсотків киян ще розмовляли українською. І за якихось кілька десятиліть столиця України стає російськомовною. Не сама по собі. Це наслідок єзуїтської мовної політики в СРСР. Під гучні гасла про розвиток національних мов і культур планомірно й повсюдно нав’язується російська. Створюється міжнародна асоціація російської мови, відкриваються її відділи в академіях усіх союзних республік, а в кожному університеті — відділення, де готують викладачів російської мови. Кращі кадри відтягуються до Москви. На російську переходить армія — і сама стає потужним русифікатором. За армією — медицина (медичні картки навіть у Тернополі та Львові велись російською). Створюються умови для так званої добровільної відмови від рідної мови. Це набуває масового руху, бо нерідко україномовна школа могла бути за багато кілометрів від того чи іншого населеного пункту, а російська поруч, у сусідньому кварталі. Як стверджує мовознавець, «системі було важливо, щоб з покоління в покоління усе національне стиралося. Одна маленька деталь: учитель української отримує за ту саму роботу менше, ніж вчитель російської. Існувала закрита постанова «про підтримку викладання російської мови». За усі роки радянської влади не було жодного з’їзду вчителів української мови! Але були традиційні з’їзди вчителів російської мови та літератури».
А економічні чинники? Коли фахівців з України відправляли за Урал, а звідти таких же скеровували в Україну. А масові вербування українців на цілину, будівництво БАМу, на нафтогазові родовища Сибіру, де панувала тільки російська. А тим часом Україну наповнювали росіянами. Зокрема, сотнями тисяч їх завозили у виморені Голодомором українські села. І нарешті в маси запускають слоган: «Мой адрес не дом и не улица. Мой адрес — Советский Союз». І наступний етап — оголошення про формування нової історичної спільності — радянського народу, яка, звісно, розмовляла російською. Національні мови їй були уже без потреби. А нам захисники російської нині твердять, що «так сложилось исторически, что Украина — двуязычная страна». Насправді ж це сталося в результаті спланованої, добре продуманої і ретельно втіленої програми русифікації українців.
Який же вихід і як повернути українську мову українцям? Професор Гриценко зазначає: «Політику в державі з будь-якого питання проводить один чоловік — Петро Порошенко. Чи через Кабмін, чи безпосередньо. Нам потрібен союз з ним. У нас хоч і дуже демократична держава, але все залежить від нього. І доки ми його не переконаємо, жоден закон діяти не буде». Наразі він не розуміє мовного питання, навіть заявляв, що воно у нас уже вирішене. Це тому, вважає професор Гриценко, що гуманітарними проблемами такого порядку він ніколи не займався. Але, навіть попри те, «це питання він розуміє глибше від усіх попередників». Що ж, як мовиться, дай то, Боже, щоб Президент став нашим спільником в утвердженні української в Україні.
По-друге, вважає мовознавець, «ми не можемо жити далі лише гаслами «Ганьба!» і «Слава!», вишиванкою і співом Гімну. Має бути докладно розпрацьована система впливу на наше населення, система преференцій. Та, на жаль, в Україні, з нашою «симпатичною продажною інтелігенцією», це робити майже неможливо. Як тільки починається рух на захист мови, одразу від них чуємо: «А що я з цього матиму?» Мало хто готовий піднятися над власним інтересом».
Нині у Верховній Раді зареєстровано три законопроекти про державну мову. Їх уже лають, хоч парламент ще й не приступав до розгляду. Як вважає мовознавець, найкращий варіант — із тих трьох законів узяти все найкраще і змоделювати один. Як воно буде, побачимо. Спікер парламенту Андрій Парубій днями заявив, що усі народні депутати у сесійній залі повинні виступати державною мовою — і уже розробив відповідний законопроект. Що робити із законом Ківалова—Колесніченка, Конституційний суд ще вирішує. Чи дослухається він до слів експерта, чи прокинеться в суддів їхнє власне українство, теж поки що невідомо. На мовному полі бою усе ще немає миру, бо немає правди.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте