Масштаби викликів, з якими зіткнулося українське суспільство в умовах війни, складно переоцінити — вони просто неосяжні. І водночас, одним із найголовніших є виклик людяності, вдячності та підтримки — насамперед щодо тих, хто на цю вдячність найбільше заслуговує: українських воїнів, які щодня продовжують віддавати сої сили і час, здоров’я, а нерідко, то і життя заради захисту Української держави, народу, самого нашого існування.

Поспілкувалися з одним із захисників — чортків’янином Олегом Дубовим та його дружиною пані Наталею. Чоловік у 2022 році пішов добровольцем на фронт, воював на сході, де внаслідок важкого поранення втратив обидві ноги. Але, дивлячись на цю пару, бачиш красивих, сильних людей, котрі не лише підтримують одне одного, а й знаходять у собі сили підтримувати інших, надихати своїм прикладом, дарувати віру і позитив тим, хто цього потребує.

«Найважче було копати»

Олег Степанович до війни працював машиністом тепловоза в локомотивному депо станції Чортків (потім — у депо Тернопіль), вийшов на пенсію, півроку відпочив, далі — пішов працювати черговим по гуртожитку медичного коледжу. «Там на нічній зміні мене й застала війна. Дружина зателефонувала і сказала, що почалося. Відразу — додому, помився, і вирушив у ТЦК», — розповідає чоловік. Строкову службу він проходив на флоті, а з того часу не був пов’язаний з військовою справою — але прийняв рішення добровільно стати у лави захисників України: «Коли прийшов у ТЦК, там було дуже багато хлопців, переважна більшість — добровольці. Мобілізованих були одиниці. Мене зарахували в тероборону Чортківської громади — сформувався наш батальйон, ми пройшли коротке навчання і нас відправили на схід. Першим нашим призначенням стало село Рай-Олександрівка на Донеччині. Там ми окопалися — рили бліндажі, готувалися. Ми були на другій лінії оборони, попереду, як нам казали, стояла 128 бригада тероборони Львова. Ми мали їх прикривати. Але не пройшло і місяця, як нас звідти зняли, і ми відправились в населений пункт Роздолівку. Ми були на висоті, а Роздолівка — внизу. Йшли туди маленькими групами, відразу окопувались. Там ми уже взнали, що таке мінні обстріли — міни лягали близенько. Окопалися, і почалася служба “на нулі”. Були у нас і старші, й молодші хлопці, були й учасники АТО.

Обстрілювали нас, бувало по п’ять-шість разів на день. Стріляли касетними снарядами — але ми знали, що якщо знаходитись не на поверхні, а в укріпленні, то бліндаж тебе захистить. Був випадок — один із побратимів скаржився: «Я би так тертюхів зїв, а нема на чому натерти картоплі. Після обстрілу приносять йому лопату, а вона вся посічена, подірявлена. Кажуть: «На, можеш терти». 

Ворог потроху просувався — спершу він був на певній відстані від нас, а потім підійшов ближче і зайняв посадку навпроти. Тоді нам уже стало важче — почалися міни, обстрілювали навіть із ПТУРів. Завдання у нас було одне — втримати свої позиції. Ми прикривали дорогу. Це було влітку 2022 року. Найважче, що було — це копати. Там дуже важкі грунти — трохи чорнозему, а далі — глина. Але ми копали».

«Знайшла його в реанімації»

Отак пан Олег служив до 5 березня 2023 року — формально відмітив з побратимами своє день народження, а 9 березня, як розповідає, уже народився вдруге: «Снаряд прямим попаданням залетів просто у бліндаж, зніс мені ноги, але не вибухнув. Один із побратимів, Руслан Махній — до речі, він родом із Білобожниці, отримав кілька контузій і його за станом здоров’я демобілізували — надав мені першу допомогу і завдяки йому я залишився живий. Хоча його теж важко контузило — ми ж разом там були. Я усе пам’ятаю про той момент, залишався при свідомості,— але чомусь накласти собі турнікети не міг. Знав, що це потрібно робити, але руки не піднімалися. Можливо, то був шок… Добре, що побратим був поряд, наклав мені турнікети, і цим врятував мені життя.

Пані Наталя розповідає, що про поранення чоловіка дізналася того ж дня: «Мені зателефонували і сказали, що Олег важко поранений. Тоді я почала його шукати — адже не знала, де він, що з ним, чи живий. Адже я медична сестра за фахом, добре розуміла всю складність цих поранень. Відразу почала піднімати всіх своїх колег-медиків, які контактують з іншими колегами на сході — і таким чином дізналася, що його повезли в Дніпро в лікарню. Відразу почала збиратися і наступного дня поїхала туди. Знайшла його в реанімації».

На той момент Олег Степанович вже встиг зателефонувати дружині з реанімації, з позиченого телефону. «Він переживав, що я переживаю, — каже пані Наталя. — Але я знала, що він знайде якусь можливість до мене додзвонитися. Так і сталося. Якраз коли я збиралася, пролунав дзвінок з невідомого номера — а я телефону з рук не випускала. Відразу зрозуміла, що це Олег — хоча голосу його я, звичайно, не впізнала. Але я знала, що це він. Він мені сказав: «Я живий, в мене все добре, я в Дніпрі». І все — я його знайшла, і від 10 березня минулого року його не залишаю».

«Нам трапилася величезна кількість хороших людей»

В Дніпрі панові Олегу зробили вісім операцій — оперував один і той самий хірург, завідувач гнійного відділення місцевої лікарні, якому подружжя дуже вдячне за людяність і професіоналізм. «Лікар мені сказав: «У нас є місця, я його залишаю, хочу його довести до того, щоб сформувати культі. Тому що я вже наслухалась про історії, коли хлопців приймає Дніпро, виводить із найкритичнішого стану, а потім їх починають переводити із одного шпиталю в інший. І це не на їхню користь. Тому я була дуже щаслива, що нам вдалося пробути там стільки часу — коли ми евакуйовувалися з Дніпра, то не було ніякої загрози життю Олега, і ми вже знали, як маємо рухатися далі», — розповідає пані Наталя.

До речі, жінка з великою вдячністю згадує всіх тих волонтерів і благодійників, просто добрих людей, котрі допомагали їй весь період перебування в Дніпрі, надали житло, підтримували морально, опікувалися, як могли. «Я знала, що добра більше в світі, але якщо пройтися цим нашим шляхом з березня минулого року, то нам трапилася величезна кількість хороших людей — не хочу навіть перелічувати, щоб когось не забути. Але я їм усім дуже вдячна — починаючи з того бійця, котрий врятував Олегові життя».

Після Дніпра було подальше лікування й реабілітація в одному з медзакладів Тернополя, згодом — Львівський центр незламних. Вже звідти чоловікові дали відпустку на 30 днів — вперше після поранення Олег Степанович зміг побути вдома. А потім, як розповідає пані Наталя, почалася складна епопея з протезуванням: «Я йому відразу пообіцяла, що знайду для нього найкращі протези. Тож і працювала в цьому напрямку — шукала хороші центри, протезувальників, спеціалістів. І мені це вдалося, але виключно за підтримки людей, тому що сума була для мене непідйомною. Я знайшла контакт з хорошою американською фірмою, яка робила ці протези. Був ще інший варіант — чекати. Але час грав не на нашу користь, тому що при таких ампутаціях головне — не затягувати.

Тож ми вирішили збирати ці кошти і їхати в США. Нам допомогла благодійна організація Protez Foundation, котра опікується українцями, що потребують протезування. Ми були там шість місяців, пройшли там все: і підготовку до протезування, і протезування, і хорошу реабілітацію. Усім, хто нам допомагав, я також дуже вдячна. Ми спілкуємося з усіма хлопцями, з якими там контактували — на жаль, їх дуже багато. Коли ми прилетіли в минулому році у серпні в Міннесоту, ми були там найважчі. А тепер там вже є хлопці зі складнішими ампутаціями…»

Люди просто хочуть подивитися

Зараз подружжя вдома, пан Олег за допомогою дружини знову готується до реабілітації. «Я почав свою реабілітацію ще в лікарні в Тернополі. Вони відкрили невеличкий зал, я почав робити фізичні вправи, почав давати собі трошки навантаження. Потім займався в Центрі незламних, адже фізична підготовка — це найголовніше. Навіть тепер я змушений постійно ходити в спортзал, над собою треба постійно працювати. Реабілітація — це дуже важливо, адже коли людина нічого не хоче робити, м’язи атрофуються. Не можна розслаблятися, треба себе тримати в тонусі», — наголошує ветеран.

Сьогодні пан Олег уже наближається до статусу місцевої знаменитості в Чорткові. Завдяки яскравому червоному скутеру, яким пересувається по місту, його впізнають на вулицях, буває, що дякують, просять дозволу обійняти. Але так відбувається далеко не завжди.

«Звикати до мирного життя мені довелося, фактично, в Америці — і там це набагато простіше. Там люди більш відкриті, не звертають уваги на якісь чужі особливості. А в Україні зовсім по -іншому. Коли друзі надіслали мені цей скутер для пересування по місту, я почав ловити на собі десятки поглядів, якусь посилену увагу — це неприємно. Коли запитуєш прямо, відповідають, що «просто хочуть подивитися». Трохи інша реальність. В Америці зовсім інше ставлення до військових. Є культура подяки за службу. Але навіть не в цьому суть. Звісно, дуже приємно, коли тебе обіймають, дякують. Але в цілому ніякої особливої поваги не потрібно. Просто, щоб поменше звертали уваги. Я себе інвалідом не вважаю — просто людина з особливостями. Дуже хочеться, щоб люди нормально сприймали мене і таких як я — щоб ці погляди не пекли спину».

Пані Наталя додає, що звісно, така цікавість — це не завжди вияв якоїсь агресії, негативу. Люди просто не знають як реагувати, чим допомогти, як проявити свою небайдужість. «Повага до ветеранів потрібна, їм потрібно дякувати, щоб вони розуміли, що все це було недарма, — наголошує жінка. — Найголовніше, щоб суспільство не забуло про цей подвиг і про тих, хто його здійснив». «Сьогодні таких людей, як я, ще порівняно мало — але що буде після війни… Суспільство просто здригнеться, усвідомивши, скільки воїнів покалічених, який масштаб цієї травми», — додає Олег Степанович.

«Дуже добре, що в мене такий чоловік позитивний, і я біля нього намагаюся триматись. Але я спілкуюся з хлопцями, в яких немає такої підтримки — вони впадають в якусь хандру, в депресію, шукають розраду в алкоголі… Дивлюсь на Олега — ми разом уже 34 роки, але я не знала, що він у мене такий сильний. Так-от, він є прикладом для багатьох. Коли ми були на протезуванні, він був там найстаршим. Хлопці приїжджали, протезувалися, і їхали — а ми були там шість місяців, ми зустрічали і проводжали багатьох… Дивлячись на нього, я собі не можу дозволити розслабитись».

«Мене сьогодні болять пальці»

Розпитую подружжя, чи ведеться якась системна робота з ветеранами в державі, в соціумі, чи рухаємося ми в напрямку інклюзії. Відповідають, що в Тернополі є ветеранська організація, в Чорткові теж міська рада почала працювати над такою ініціативою. Але поки що зарано говорити про якісь глибокі зміни.

Дуже важливо, щоб ветерани не замикалися в собі, — їм потрібна підтримка, розуміння з боку суспільства, але й має бути готовність прийняти цю підтримку і допомогу.

«Чоловік себе не сприймає обмеженою людиною, і коли ми почали йому шукати якийсь допоміжний транспортний засіб, був дуже проти. Але згодом, коли друзі з-за кордону передали цього скутера, Олег сів на нього, проїхався по місту і його слова були: «В мене з’явилося ще більше бажання жити». Тому що він — людина активна, не з тих, що сидітимуть цілими днями біля телевізора чи комп’ютера. Тому дуже добре, що має можливість самостійно їздити у спортзал, на ринок, у крамниці», — розповідає дружина захисника.

Справа у тому, що, навіть попри те, що у пана Олега — якісні сучасні протези, рухатися на них — досить важко. У чоловіка — висока ампутація, немає жодного коліна, все навантаження іде на руки й на хребет. Витрачається дуже багато енергії. До того ж, будь-яка нерівність на поверхні, будь яка вибоїна може привести до падіння. «Найбільший рекорд ходьби на протезах, який мені вдалося встановити — 30 хвилин. Це якщо не перевантажувати себе. Деякі хлопці з протезами намагаються бадьоритись, не показувати, наскільки це складно, дехто навіть без ціпка ходить — але я знаю, що усім їм дуже важко», — зізнається чоловік.

«Нам казали, що йому немає сенсу їхати за кордон і ставити протези, що з такою ампутацією — тільки крісло колісне. Але це лише додало чоловікові здорової «спортивної » злості», — ділиться пані Наталя».

Зараз у пана Олега почалися проблеми з рукою, даються взнаки посилені навантаження на руки і передпліччя. Час від часу мучать ветерана й «фантомні болі». Пані Наталя каже, що знає таких військових, яких цей синдром мучить постійно, і панацеї від цього немає — адже ці болі породжує людська свідомість.

«Ці хлопці, вони навіть не жаліються, але я бачу по їхніх очах, наскільки це боляче. Це й ходити важко, втрачаєш рівновагу, не хочеться рухатися взагалі. Це дуже сумно — я навіть не знаю, як вони живуть з таким болем, і як їх підтримати, — зітхає жінка. — Ось він каже: «Мене сьогодні болять пальці». Завтра болить п’ята, болить коліно — стріляє. А ні колі, ані пальців — немає. Як цьому зарадити? Звісно, психіатри, психотерапевти, психологи разом з іншими фахівцями по всьому світу працюють над цим питанням — але рішення поки нема».

На завершення нашого спілкування прошу дозволу сфотографувати подружжя. Пан Олег піднімається зі скутера, встає на протези — він спокійний, усміхнений. До нього горнеться дружина. Хочеться обійняти їх обох міцно-міцно…

Уляна ГАЛИЧ.