Сьогодні виповнюється дев’яносто років багаторічному Патріарху Київському і всієї Руси-України УПЦ Київського патріархату Святійшому Філарету, а нині — почесному Патріарху єдиної помісної Православної церкви України і постійному членові її Священного синоду. Поважний вік, гідне життя і торжество справи, якій віддано три останніх десятиліття, — такою була його довга і праведна дорога. Нещодавно її увінчало звання Героя України з врученням ордена Держави. «За видатну історичну роль у встановленні незалежної Православної церкви України, діяльність, спрямовану на відродження духовності Українського народу, піднесення авторитету православ’я, утвердження ідеалів духовності, милосердя і злагоди у суспільстві», — як зазначається в президентському указі.
Майбутній третій Патріарх Української православної церкви народився 23 січня 1929 року на Донбасі (його рідне село Благодатне Донецької області нині під російською окупацією). Ставши на шлях служіння Богу, здобув грунтовну богословську освіту та зробив блискучу кар’єру в Російській православній церкві, де був її голосом й обличчям у міжнародних зв’язках, і мало не став її патріархом. Та коли не обрали, жодного негативного відчуття не мав: зрозумів, воля Божа не в тому, щоб він став патріархом Московським, і що він потрібний для якоїсь іншої справи.
Тож усі сили спрямував на розбудову Української православної церкви. Це, власне, його стараннями Український екзархат РПЦ став церквою, а отже, отримав і більше прав та можливостей. Коли ж Україна проголосила свою незалежність, владика Філарет збирає архієрейський собор і він звертається до РПЦ із проханням надати Українській церкві автокефалію. Те прохання підписали усі єпископи УПЦ, в тому числі і сьогоднішній очільник УПЦ(МП) Онуфрій. Але «Церква-мати» відповіла: «Не пущать!» З українським єпископатом провели відповідну роботу, і він дружно відмовився від автокефалії. Таємно скликаний (без відома предстоятеля) у Харкові собор, який анонсували, за словами Леоніда Кравчука, як звичайну нараду єпископів, що й приспало пильність президента і спецслужб, засвідчив вірність УПЦ Москві та її єдність із РПЦ. І очолив ту церкву митрополит Володимир (Сабодан). «Сабодане, Сабодане, нерозумний сину, // Нащо продав москалеві рідну Україну? // Ієрархи-яничари, твої побратими, // Хулять церкву Українську, і ти разом з ними», — писав тоді єпископ Почаївський Яків, єдиний з архієреїв, окрім митрополита Філарета, котрий не пішов на злуку з Москвою.
З цих двох єпископів (а вони вже могли висвячувати третього) і постав Київський патріархат. Практично з нуля, як твердив згодом Патріарх Філарет. І виріс у потужну церкву, до якої пригорнулись десятки мільйонів українців. Попри неканонічну анафему РПЦ її предстоятелю. Попри всі гоніння, наклепи і перепони. Попри ігнорування більшої чи меншої частини в різні часи нібито української влади. Рух за помісну Українську православну церкву набрав всеукраїнських масштабів. І стержнем його, рушійною силою, опорою та надією був Патріарх Філарет. Тож має рацію Президент: важко переоцінити ті зусилля, яких доклав Святійший у розбудову помісної Православної церкви України. Без потуги УПЦ Київського патріархату не було б такої міцної основи, на якій вона постала.
Я багато разів була на прес-конференціях Патріарха Філарета, двічі розмовляла з ним віч-на-віч у Київській патріархії. І щоразу чула від нього одне і те ж: помісна Право-славна церква в Україні уже є, і її неодмінно визнають; Бог створить такі умови, що не визнати її просто не зможуть. РПЦ чекала свого визнання 141 рік, а нас визнають швидше. І до Москви ми вже не повернемося за жодних обставин; період імперій закінчився, і церковних у тому числі. Незалежній Україні вкрай потрібна і незалежна церква, духовна основа її існування, інакше вона не встоїть.
Патріарх Філарет сам їздив у Константинополь просити автокефалію для УПЦ Київського патріархату. Як розповідав мені один з обізнаних тернопільських священиків, Вселенський Патріарх понад три години протримав його у своїй приймальні. «Навіть кадебісти наді мною так не знущалися», — сказав спересердя український Патріарх. Але він усе витерпів — і продовжував робити свою справу, у яку свято вірив. Й іншим радив: «Терпіть, тому що Господь сказав: терпінням вашим спасайте душі ваші. Коли вас кривдять, зневажають — терпіть… Але терпіння не означає схилити голову перед злом. Проти зла треба боротися все життя. І головне — боротися проти зла в собі». І він не схиляв своєї гордої сивої голови, боровся проти зла за всіх влад і часів. Твердив: правда на нашому боці, а де правда, там Бог. І з Ним ми досягнемо того, чого прагнемо.
Коли почався Майдан, а особливо війна на сході, Київський патріархат уперше після татаро-монгольської навали бив у дзвони на сполох, максимально підтримав — духовно і матеріально — захисників Вітчизни. А тверда позиція Патріарха викликала, без перебільшення, загальнонародне схвалення. Він став справжнім духовним лідером нації. А те смирення, з яким прийшов на Об’єднавчий собор, знявши патріарший куколь і вдягнувши скромну шапочку-скуфію (бо так зажадав митрополит Еммануїл, заявивши, що на Соборі не може бути патріарха), викликало загальне схвалення.
Минулої неділі на одному з телеканалів транслювали інтерв’ю з митрополитом Олександром (Драбинком), котрий багато років був помічником уже покійного нині очільника УПЦ(МП) Володимира (Сабодана). Він стверджував, що владика Володимир був прихильником автокефалії УПЦ, навіть казав: «Українська православна церква неодмінно буде автокефальною. Тільки, на жаль, не за мого життя». Патріарху Філарету Господь дав дочекати того благословенного часу, стати очевидцем та учасником цієї історичної події. Осінь його життя розквітла весною помісної церкви. Він ще прагне долучитися до її становлення, реального об’єднання архієреїв, священиків, вірян, щоб усі відчули себе єдиним цілим. А для цього закликає забути колишні образи, суперечки, ворожнечу й своїми діями підтверджувати єдність і прагнення добра своїй церкві. Тоді до неї приєднаються і з Московського патріархату, і народ підтримає церкву.
Третій український Патріарх був наймолодшим митрополитом на Київській кафедрі, очоливши її у 37 років. Він і найдовше на ній перебуває за всі роки після хрещення Русі-України — понад 53 роки. Владика Філарет висвятив і чи не найбільше архієреїв: 23-х для Московського патріархату (в тому числі і Кирила, тоді єпископа Виборзького і вікарія Ленінградської єпархії, а нині — патріарха Московського) та 92-х — Українського екзархату, УПЦ(МП) та УПЦ Київського патріархату. Не всі, так би мовити, «похресники» відповіли своєму «хрестителю» добром, особливо той, московський, що оголосив справжню війну Україні. Владика Філарет не тримає на нього зла, тільки каже: Кирило не досягне мети, бо йде всупереч історичному процесу. І цього вже не бачить тільки сліпий або затятий прибічник Москви.
А українці нині щиро вітають свого Патріарха з поважним ювілеєм і просять для нього у Господа щедрих благословінь. Щоб він ще побачив і розквіт помісної Православної церкви України, і повернення їй патріаршого статусу. З роси і води Вам, Ваша Святосте!
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел