Почалося! Той — народний президент на вилах, той — слуга народу в ярмулці, та — взагалі найнародніша газівничка.
Як на парад чи на конкурс краси виходять. І весь отой гармидер набирає обертів, стрімкого пришвидшення та їдкої нав’язливості. Уже з кожної шпаринки виповзають, мов тарганчики, з цілими родинами. А які побожні стали… Ото вздрієш десь на екрані телевізора світлі лики, й рука сама тягнеться хреститися… Почалося…
Колядували наввипередки, щастям кожен у два, а то й чотири рази більше за попередника засівав. Обіцяно гарантують чи гарантовано обіцяють (не знаю, як правильно написати) здобути недосяжне і повернути втрачене. Одне слово — армія воскресителів котиться лавиною. Жити хочеться в такий час, а від мрій серце аж мліє. Були би ці перегони щоденно та кожного року, певно, Господь перемістив би Рай на наші землі.
А які вимальовані лики рятівників на великих таблицях при дорогах… Хоч на коліна ставай перед кожним та кланяйся наперед, аби на відеокамерах зафіксували твою віддану любов, ану пригодиться надалі… І це лише початок! Діжки з дьогтем та брудом тільки викочують із захоронків, лише поволі розмішують розмаїті багна. Лити почнуть завтра, а поки що, разом із снігом, манна сиплеться на наші голови. І впаде її до кінця березня стільки, що й Мойсеєві не снилося… Так уважно вичитують зі суфлерів свої проповіді, що ніколи до Євангелія глянути, де Матвей у вірші 16:23 застерігав: «…А Він обернувся і промовив Петрові: «Відступися від Мене.., бо думаєш не про Боже, а про людське!..»
Нещодавно у моєму селі був похорон. Ще одна душа відлетіла в небеса, ще одне тіло прийняла замерзла земля. І засніженою вулицею йшли люди. Йшли до нього. Простий хлопець, який у житті нічого не знав, окрім праці, важкої праці. Гарував від дня до ночі, помагав усім й усі йому помагали — то грошима, то… чарчиною. І я, грішний, теж був поміж ними. Не дожив й до сорока. Ступали білою вулицею старші жінки, як темні тіні, присувалися до його домовини. Покручені та виморені, згорблені й із кавульками в руках. Мов чорні пінгвіни, перевальцем снували до двору покійного. А коли зблизились, мене огорнув сум — то мої ровесниці йшли. Де я?! Ото вчора поміж двома сірими та височенними мурами йшов. З одного боку лікарня, а з другого — СБУ. І небо сіре над головою, а попереду знак «Стоп!» І до чого б це?
А «вони» ж літають білосніжними лебідками, білокрилими янголами. Дивишся на той виборчий вертеп — і моторошно стає. Невже осліпли, невже не бачать знедолених та зморених працею і безнадіями матерів, отих перестрашених очей швидкозістарілих жінок? Вони уже нікому, окрім Бога, не вірять. Ані клоунам, ані грошовим мішкам, ані пустомелям. Наслухалися, надивилися, на власній шкірі відчули їх «гарячу любов» до України. Шрами досі не гояться. Вони хоч трохи хочуть спокою та здоров’я. Але перше глушать політичні дуелі та вибухи й свист куль, а другого не можуть і часточки купити — дорогувато. Плачуть над покійним, як над власним життям. І старість пригинає їх до землі, отих українок з вимираючих сіл.
Мене, як довідкове бюро, все частіше перепитують: «За кого голосувати?!» Питають і з великими сподіваннями зазирають в очі. Ні про що більше не уточняють: ані що їсти на обід, ані з ким женитися… Ото лише — за кого голосувати? Стоять в очікуванні команди. А тоді настає час мого запитання: «А де ж ваша воля, ваш власний вибір, ваше сумління й серце? Де?! Подумайте самі, якого провідника вам треба. Не на нині й не на тиждень, а на життя. Так — на життя, бо тих чотири роки для одних стануть лише початком, а для багатьох — останніми на їхній земній дорозі».
Щойно я завершив писати книжку роздумів під назвою «Україна без гриму». Болісно писалося, бо стільки ран… Важко писалося, бо доводилось оповідати про тих, які ножа встромляли у серце України. Але треба було писати, бо історію не можна переламувати на догоду тому чи іншому керманичеві. Історія є така, якою вона є. І речі треба називати своїми іменами — добрі і прикрі, незалежно від кольору влади. Потрібно зривати фальшиві завіси, змивати нанесений літами грим оман. Сьогодні я поставив крапку на останній сторінці, а на віях тремтіла сльозина очищення.
Мені гірко, що багато з тих борців за булаву не сприймають її як знак великої відповідальності, а лише ключ влади, яким добивають українство в Україні. Тому й з них треба змивати грим, відкривати справжні наміри. А цьому допомагають знання, пам’ять, факти, документи, усе зроблене чи згублене ними за попередній час. Бо коли людина основним своїм інструментом вибирає брехню, то незалежно чи вона конюх, чи президент — брехатиме й надалі. Якщо вона знущалася з нашої мови чи культури до цього, то й потім витиратиме до рушника нашої щирості своє брудне взуття. Хто вже завтра обіцяє молочні ріки й солодкі береги — лицеміри та пустомелі. Так просто нічого не буде.
Важкою та свідомою працею із груди каменю скульптор створює прекрасний образ. Ми реально перебуваємо в полоні величезних кредитів та боргів, нас виснажує безжальна війна. Все це не зникне першого квітня разом із ранковим туманом. Згадайте, як називають цей день… За все потрібно платити — і за насолоду, і за помилки. Все перевіряється не лагідністю слів, а вагою справ. Споконвічно існували святі мірила праведності: подати руку немічному, віддати частину нажитків убогому, нагодувати голодного. Саме так! Ото і є моя порада при виборі, за кого голосувати.
На другий день цьогорічного Різдва дерева стояли у білосніжному інії, мов наречені, а сонце з високої голубизни небес яскраво висвітлювало дорогу до Храму. Світло й чистота — запорука святковості. Запитайте себе, якою хочете бачити Україну для дітей та внуків своїх. Такою, яка є нині? Зміненою? В який бік? Придивися краще до постатей, що затіняють сонце сподівання. Себе запитай, що я вже зробив, аби та зміна на краще настала швидше? Перед тим як ставити галочку в бюлетені, згадай про Ісуса і Юду, подивися в очі матері своєї та нашому батькові Тарасу, скинь облуду з душі, звільнися від панцира страху й байдужості, помолися тихенько… І тобі стане ясно, яку долю вибирати. А нині… Почалося… Як тости, лунають завчені слова, ллється дурман обіцянок на наші голови. Будьмо обережними! Похмілля буває дуже важким…
Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України.
Фото з вільних джерел