От і добігає кінця президентська виборча кампанія. Усі обіцянки вже роздано, усі козирі з кишень витягнуто, увесь бруд на опонентів вилито. Тепер виборцю вирішувати, кому довірити кермо влади в країні, що воює. Яким буде його вибір, передбачити важко. Надто багато зневіри, розчарувань, злоби і ненависті нині в суспільстві, а безсоромний політикум не тільки не намагався його підбадьорити, вивести зі стану «все пропало», а навпаки, добивав своєю «правдою», малював фантасмагоричні картини апокаліпсису України.
Дехто твердить, що ця виборча кампанія була найбруднішою в історії України. Це, вочевидь, не зовсім так. А в 2004-му вона що була менш брудною? А в 2010-му, коли до влади рвався Янукович? Але особливість у цьогорічної виборчої кампанії усе ж була. Якщо на попередніх ішла боротьба між владою та опозицією, то на цьогорічній вона була спрямована проти однієї людини — чинного Президента. Проти нього ополчилися всі: соціалісти та націоналісти, «укропівці» та «бютівці», «чесні» та «справедливі», ті, що самі собі обіцяли допомогти і ті, котрі чекають допомоги з Москви. Ті, що з вилами, і ті, що прикидаються «голубами миру», а насправді твердять, що треба «заморозити» питання мови, історії, європейського вибору України і будувати насамперед сильну економіку. У мене виникає питання: для кого, для якого народу, якщо без мови, історії та європейського вибору? Отой феномен цьогорічних виборів «всі проти одного» й спонукав колишнього дисидента, а нині академіка НАНУ, Героя України Івана Дзюбу до протестного голосування. «Нині бачимо, як проти Петра Порошенка ополчилися найрізноманітніші політичні авторитети чудернацького пострадянського простору, — зазначає відомий літературознавець і громадський діяч. — Зрозуміло, вони проти, бо за своє, кревне. Телеекрани та сайти сповнені шаленої ненависті і маячні, у брудних хвилях якої безнадійно потопають нечисленні уламки посутньої критики. За цих умов хочеться голосувати саме за Петра Порошенка. Порядком протесту проти нагнітання безуму».
Іван Дзюба визнає: Порошенко не безгрішний, ми всі бачимо його прорахунки та «проколи». Та це не привід голосувати «по приколу». Адже саме з його іменем пов’язані позитивні тенденції та здобутки останніх років. Щоб їх утвердити та закріпити, вважає академік, країні потрібна стабільність, яка нині є синонімом незалежності та руху вперед. «Інакше знову почнуться реваншистські експерименти, що відкинуть країну на десятки років назад». Ще емоційніше висловився народний депутат України від Радикальної партії, колишній голова Тернопільської облдержадміністрації Юрій Чижмарь. В ефірі телеканалу «Прямий» він заявив, що хоч і критикує чинного Президента за корупцію в «Укроборонпромі», та на міжнародній арені Порошенко «створив серйозну проукраїнську коаліцію і, як бульдозер, відстоює українські позиції». Як бульдозер, добивався він і «безвізу», і автокефалії Української православної церкви та отримання Томосу від Вселенського патріархату (зважте, подія ця епохальна, її Українська церква чекала тисячу років). І все це опоненти намагаються перекреслити, знецінити, висміяти, як той же Зеленський, що Томос «термосом» обізвав, чи взагалі не згадувати, ніби й нічого путнього не було за п’ятирічну каденцію П. Порошенка.
Коли йде така запекла боротьба за президентське крісло, звісно, не до шляхетності, особливо тим, хто вже втретє балотується на цей пост (четвертого разу може і не бути), тому тільки тепер і зараз. І тут усі засоби добрі. Але критикуючи свого головного опонента, годилося б, мабуть, і на себе озирнутись: а що сам зробив (зробила) путнього для України, будучи при владі. Адже в народу, хай і зневіреного та озлобленого, немає амнезії, він все пам’ятає. Ось читаю в одній з агіток, чого не зробить жінка-головнокомандувач, а що робитиме «з високою відповідальністю, честю і професійністю». І це тоді, коли саме вона, з появою перших «зелених чоловічків» у Криму, вимагала на засіданні РНБО, щоб жоден танк не вийшов з ангарів і не пролунав жоден постріл, бо це, мовляв, спровокує Росію. І що ж? Крим був анексований без жодного пострілу. Інший кандидат в президенти був міністром оборони в часи, коли українську армію свідомо нищили. Може, він спромігся на чоловічий вчинок — публічно виступив проти руйнації війська чи подав у зв’язку з цим у відставку?
Ще за одного колишнього міністра, а нині претендента на президентське крісло, отого, чиїм іменем названі сумнозвісні вишки, взагалі соромно. Поїхав нещодавно на поклін до Москви, зустрічався там з російським прем’єром і мирно з ним обговорював майбутні газові контракти. Не питаю вже, відколи це народні депутати ведуть переговори щодо газопостачання, коли цим мають займатися суб’єкти господарювання. Цікавить інше: чому той депутат їде до країни-агресора, яка розв’язала війну проти України, анексувала Крим, і жодним словом не згадує про військову агресію, про українських військовополонених та заручників (того дня російський суд посадив на шість років хворого Павла Гриба), а спокійно обговорює газові проблеми. Важко уявити, щоб якийсь радянський високопосадовець під час Другої світової війни поїхав у Берлін і домовлявся про продовження економічної співпраці між СРСР та Німеччиною. А нині це виявляється можливим. Та ще й подається, як один з варіантів досягнення миру. Через таке ось приниження та ганебну капітуляцію перед ворогом?
Отже, думаймо, зважуймо, аналізуймо, кому довірити державне кермо і чому саме йому. При цьому, як закликали єпископи Римо-католицької церкви, не шукаймо серед кандидатів у президенти ідеальних людей, таких просто немає. І святих не шукаймо — вони теж по землі не ходять. Греко-католицька церква устами свого очільника ставить дві вимоги до майбутнього президента: щоб він виступав за збереження незалежності України та за її рух у європейському напрямку. Маємо зважати і ще на одну обставину: Україна у війні, і ми обиратимемо не лише президента, а й Головнокомандувача Збройних сил. Від нього, як стверджує історик та філософ Ігор Лосєв, «величезною мірою залежатиме, встоїть Україна в цій війні, чи буде розбита, пошматована і окупована Росією. І тоді чимало питань, що сьогодні видаються українцям такими важливими, геть утратять своє значення. Україна витримала п’ять років російської збройної і диверсійно-політичної навали, на що мало хто в сучасній Європі здатний. І було б надзвичайно прикро і несправедливо втратити країну через самовпевненість невігласа і авантюриста на чолі державного апарату чи через маніакальне прагнення декого з ветеранів української політики до влади за будь-яку ціну… Всі соціально-економічні питання вирішуватимуться на парламентських виборах у жовтні поточного року. А на президентських усіх претендентів треба розглядати з огляду на те, чи зможе він бути ефективним Верховним? І одразу ж відсіювати тих, хто за жодних обставин на таку діяльність неспроможний, кого навіть уявити Верховним не можна».
Важливо розуміти, що обираємо й головного дипломата країни, свого роду верховного представника України на зовнішньо політичній арені. Нинішній Президент робить це доволі успішно, і це визнають навіть його опоненти. Є хтось, хто може це робити ще краще, успішніше і «як бульдозер відстоювати українські позиції?» Думаймо, бо це дуже важливо нагадувати світові про Україну, її європейські та євроатлантичні прагнення і про те, що війна, яку розв’язала проти нас Росія, це війна і проти Заходу, проти його цивілізації і цінностей. Елементарне: чи хтось ще у першій п’ятірці кандидатів у президенти настільки володіє англійською, щоб так, як Порошенко, вільно спілкуватись із західними лідерами, не кажучи вже про дипломатичний хист? Чи уявіть собі «Зе!» на переговорах з Трампом чи Меркель: з ними треба буде говорити, а не ховатись за прикольними білбордами чи попередньо записаними інтерв’ю.
Вірним єдиної помісної Православної церкви України, вочевидь, варто подумати, хто з кандидатів в президенти сприятиме, або принаймні не заважатиме розбудові та утвердженню їхньої церкви, а хто знову відкриє шлюзи в Україну московському православ’ю і «рускому міру». Ми тільки на порозі духовної незалежності, московська пропаганда, в тому числі й церковна, отруює ще душі багатьом українцям. Вирвати їх з того полону можна буде лише за проукраїнського президента, та й то не кожного. Бо духовної незалежності немає в пріоритетах ні того, що обіцяє «чесно служити людям», ні тієї, що пропонує «новий курс України». Те ж стосується і державної мови: про неї ні слова в їхніх агітках.
Варто задуматись і над тим, кого Путін заклято не хоче бачити Президентом України і чому. Він же не вболіває за те, щоб в українців були високі пенсії і зарплати, щоб зростала наша економіка і не було корупції. Путін хоче втримати Україну в орбіті свого впливу і зупинити її європейську інтеграцію. То чи варто допомагати йому в цьому?
До виборів залишаються лічені дні. Може, справді вимкнути телевізор (нічого нового там ми вже не почуємо), заспокоїти емоції і розважливо обдумати та визначитись із вибором. Яким би він не був, життя триватиме і після 31 березня, і після 21 квітня (дата другого туру), але питання: в якій Україні доведеться жити? Вибір за кожним із нас.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел