Запікся на історії скрижалях, Закарбувався болем у віках Рік сорок перший: вересень безжальний І в тисячах очей предсмертний жах.
Ірина Васильківська «Бабин Яр».
НА МІСЦІ МІЖ ТРЬОМА КИЇВСЬКИМИ РАЙОНАМИ — СИРЕЦЬКИМ, ЛУК’ЯНІВКОЮ ТА КУРЕНІВКОЮ (ДЕ БУВ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ЯР), ЩО НИНІ ВПРИТУЛ РОЗКИНУЛИСЯ ДО СТАНЦІЇ МЕТРО «ДОРОГОЖИЧІ», І Є ТОЙ САМИЙ БАБИН ЯР. ТОДІ ЦЕ БУЛА ОКОЛИЦЯ МІСТА — «ЗА ЦВИНТАРЯМИ СИСТЕМА ЯРІВ, ПРОТИТАНКОВИХ РОВІВ ТА НАВЧАЛЬНИХ ОКОПІВ». ПОЧИНАЮЧИ З КІНЦЯ ВЕРЕСНЯ (НЕ ПІЗНІШЕ 27 ЧИСЛА) 1941-ГО НІМЦІ В БАБИНОМУ ЯРУ ПРОВОДИЛИ ЩОДЕННІ РОЗСТРІЛИ ЄВРЕЇВ, РОМІВ, КИЯН, ПАРТИЗАНІВ, ПОЛОНЕНИХ ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ. І БАБИН ЯР БУВ ОДНИМ З-ПОМІЖ ІЩЕ ТАКИХ «ЯРІВ», ДЕ В ТОЙ ЧАС ПРОВОДИЛИ РОЗСТРІ- ЛИ НАЦИСТИ: ГОЛОСІЇВСЬКИЙ ЛІС, СИРЕЦЬКИЙ КОНЦТАБІР ТА ІНШІ.
Формальною причиною таких масових розстрілів, за твердженням самих нацистів, стали вибухи й пожежі в Києві, організовані більшовиками, коли відступали. Тоді на руїни перетворили 940 будинків, разом із німцями та киянами підірвали Хрещатик. І наче в таких терористичних діях брали участь євреї.
Важко в те повірити, бо чому тоді люди вважають Бабин Яр «місцем страти євреїв?» Хто це міг тоді встановити? Апріорі це стало приводом вжити заходів «для захоплення всього єврейства». Передбачено було стратити щонайменше 50000 етнічних євреїв.
Либонь, я особисто ніколи вже не зрозумію, як могло так бути, що в Україні демонтували заводи і вивозили за Урал, гнали на схід худобу, вивозили людей мистецтва та науки, а євреїв залишили — на загибель? Відомо ж було, що в Польщі вже будували гетто з газовими камерами. А тих євреїв, які, рятуючи своє життя, переходили кордон із СРСР, совєтський «спецназ» повертав назад — у Польщу (в газові камери). Не порушувати ж пакту Молотова-Ріббентропа. Нехай, коли я не можу це збагнути, то хоч би запам’ятати, не забути.
Уже 27 вересня в Києві було заарештовано 1600 євреїв. Усіх доправили на стадіон «Зеніт», перепрофільований на табір для затриманих осіб. «З 27 вересня на розстріл у Бабин Яр почали звозити жінок з дітьми та юнаків до 16 років, а з інших таборів — схоплених військових комісарів, підпільників, осіб НКВД» («Бабин Яр: життя і смерть поруч», Юрій Шаповал).
Екстермінацією київських євреїв займалася айнзатцгрупа «С», що діяла на київському напрямку. Ось як описував розстріли 29—30 вересня 1941 року один із тих фріців, хто безпосередньо це робив: «Уся команда, за винятком варти, вирушила на ці розстріли… на відкритій місцевості було багато євреїв, і там також було влаштоване місце, де вони мали скласти свій одяг та багаж. Яр був завглибшки 10 метрів, завдовжки — 400 метрів, завширшки — 80 метрів. До нас на місце страти по схилах яру привезли перших євреїв. Євреї мусили лягати обличчям до землі біля стіни яру. У яру перебувало три групи стрільців, усього близько 12. До цих груп розстрілу одночасно з гори безперервно підвозили євреїв. Євреї з наступної групи мусили лягати на трупи раніше розстріляних. Стрільці стояли за євреями і вбивали їх пострілами в потилицю… » Кров холоне в жилах.
Так-так, людей роздягали догола, гнали вниз до яру і там розстрілювали. Лише за останні дні вересня було розстріляно понад 55 тисяч осіб. У наступні дні розстріли ледь вщухли. Із середини жовтня на розстріл у Бабин Яр привозили в’язнів Сирецького концтабору, а також із катівень гестапо. Відтак нацисти підірвали береги рову, і полонені червоноармійці зарівняли ту страшну братську могилу…
У Бабиному Яру та його околицях нацисти почали розстрілювати українських націоналістів, моряків Дніпровської флотилії, підпільників, заручників, ромів. Зокрема, 22 лютого 1942 року розстріляли члена ОУН-М Олену Телігу, її чоловіка і соратника Михайла Телігу.
Разом з тим, починаючи із серпня 1943 року, гітлерівці почали приховувати сліди злочину, спалювали трупи. Був випадок, коли совітські полонені, що готували чергову піч для спалювання тіл, самі зробили спробу врятуватися втечею. Вісімнадцятьом із них пощастило, і пізніше вони розповіли про все те, що там діялося. В жовтні 1943 року німці розстріляли чергову (останню) партію в Бабиному Яру. Це були кияни, які відмовилися коритися наказу про виселення їх із міста.
Наближалася 26-та річниця жовтневого перевороту. Йосиф Сталін, натхнений перемогою Червоної армії під Сталінградом і взяттям у полон командувача нацистів генерал-фельдмаршала Паулюса, дав наказ звільнити Київ від загарбників до цієї знаменної дати. Ідея цілком мажорна, але генералісимус не повинен був піддаватися емоціям і мав би знати, що план військової операції такого масштабу потребує ретельного опрацювання в штабах з участю досвідчених генералів.
Отже, до нагального наступу на Київ, приуроченого до річниці жовтневого перевороту, Червона армія не була готова. Але і вищий генералітет військ не міг не виконати директиви з Кремля. Як-не-як були ще в пам’яті розстріли генералів на самому початку Другої світової війни. Зокрема, «за невыполнение приказа товарища Сталина » розстріляли командувача Західним фронтом, Героя Радянського Союзу, генерала армії Павлова. Д. Павлов у 1937 році пішов добровольцем в Іспанію, воював на боці республіканців, став Героєм Радянського Союзу; у 1939 році — учасник російсько-фінської війни.
Київ усе ж звільнили від німецьких окупантів, але така поспішність з ідеологічно-пафосним вітерцем коштувала життів 400 тисячам червоноармійців. А це набагато більше, ніж було знищено нацистами в Бабиному Яру протягом трьох років.
Сьогодні загальновідомо, що в час захоплення німцями Києва, а це з 19 вересня 1941-го по 6 листопада 1943 року, було замучено, розстріляно й отруєно вихлопними газами 195 тисяч осіб. Зокрема, у Бабиному Яру понад 100 тисяч, у Сирецькому таборі і його околицях — понад 25 тисяч. На території Кирилівської лікарні розстріляли 800 душевнохворих. Ці дані взяті з документів, оголошених на Нюрнберзькому процесі.
Урешті-решт гітлерівську Німеччину розгромили, тим нацистам, котрим не вистачило мужності вистрілити собі у скроню, допоміг кат, надівши кожному зашморг на шию, згідно із присудом Нюрнберзького міжнародного трибуналу.
І можна було думати-гадати, що крапку у цій сумній епопеї тисячоліття поставили, прийшов час гоїти рани, потурбуватися про спокій мертвих. Та ні! Ночами мародери з лопатами розкопували стотисячну могилу й витягували на поверхню останки розстріляних у пошуках коштовностей (Віктор Коломієць «Київський карний розшук»).
І в Совітському Союзі розпочали «холодну війну» проти євреїв. Бо коли розбили «врага в его же логове », то відкрили «Дело врачей», які, бачте, хотіли отруїти усе ленінське політбюро. Може, отруїти і треба було, бо було за що, але чому це мали робити лікарі-євреї? Лікар не може порушити клятву Гіппократа, навіть, якщо перед ним відверті вбивці, садисти, гвалтівники. Або чого варта істерія з «космополітами». Тут ще крутіше, бо, крім членів політбюро, в цьому ніхто не «розумівся».
А тим часом євреїв звинувачували у пропаганді реакційної ідеології капіталізму, буцімто: зреченні національних традицій і культури, патріотизму, заперечуванні державного і національного суверенітету (зрозуміло, у марксистсько-ленінському трактуванні!) Тоді коли головним стрижнем у комуністичному вихованні є боротьба проти будь-яких форм «космополітизму» («Політичний словник », Київ, 1976.). Перепрошую, вельможне панство, адже в такому ракурсі «космополітичну» ідеологію цілеспрямовано перетворили на політику антисемітизму, зауважу, — на державному рівні.
Більшовикам треба було показати, що у Бабиному Яру нацисти вбивали не лише євреїв. Хто проти? Але коли так, то співвідношення загиблих до загальної кількості етносу не на користь «русских». Уже за симфонію «Бабин Яр» композитора Дмитра Клебанова оголосили… «буржуазним націоналістом». Сава Голованівський буцімто своєю поемою «Авраам » ображає росіян та українців (?), проявляє ненависть до усього «совєтского народа».
Урешті, влада Києва планувала створити міський смітник у Бабиному Яру і таким чином остаточно змінити до невпізнаваності саму топографію цієї місцевості.
Проти такої блюзнірської затії виступили відомі, шановані в народі письменники. Зокрема, Віктор Некрасов, фронтовик, який за повість «В окопах Сталінграда» нагороджений Сталінською премією; популярний у СРСР і за кордоном талановитий поет Євген Євтушенко, котрий написав тоді поему «Бабин Яр». Ці два моральних авторитети в Союзі вимагали встановити закатованим у Бабиному Яру пам’ятник. Були небайдужі люди, котрі не забували про те, чим насправді був Бабин Яр. І щороку у вересні збиралися, аби вшанувати пам’ять загиблих. 1966 року прийшли і виступили з промовами на мітингу, приуроченому чверті століття скорботної пам’яті Бабиного Яру, Іван Дзюба, Віктор Некрасов, Борис АнтоненкоДавидович та інші.
Дмитро Шостакович поклав поему «Бабин Яр» Євгена Євтушенка на музику. Проте 13-та симфонія, цей шедевр світового музичного мистецтва, прозвучала тоді тільки один раз — у грудні 1962-го. Сам поет і його вірш і зазнали критики й цькування.
У пропаганді історії війни з Німеччиною в Совітському Союзі домінувала великодержавна доктрина, в якій рефреном мала звучати подяка «великому русскому народу» за перемогу в «Отечественной войне». Який після того «Бабин Яр», заповнений тілами євреїв? Українських націоналістів, які боролися з окупантами за відтворення української державності, теж там «не було». Тоді скрізь, з високих компартійних трибун, лунало, що жертвами впали у Бабиному Яру головно комуністи і комсомольці, російські партизани та підпільники. Комуно-більшовицький режим не хотів сумних реалій-спогадів. Територія Бабиного Яру десятиліттями забудовувалася різними спорудами громадського призначення. Вцілілою залишилася лише невеличка його часточка біля вулиці Дорогожицької.
У березні 1950 року розпочали роботи «із замивання відрогів Бабиного Яру», аби завдяки тому можна було між Лук’янівкою та Куренівкою налагодити зручне транпортне сполучення. Налагодили! Таке самодурство місцевої влади у березні 1961-го перетворилося на справжню катастофу: дамбу прорвало, і забрало життя півтора тисячі киян. Богомільні бабусі упівголоса говорили, що це кара Господня за Бабин Яр. Але, ні! Швидше, це чисте головотяпство проржавілої комуністично-більшовицької системи, бо коли треба було поставити на межі бетонну конструкцію, всупереч здоровому глузду, але згідно із лозунгом партії «Быстро и дешево » спорудили… земляну дамбу.
На території Бабиного Яру збудували парк культури та відпочинку, а це 118 гектарів. Втім не лише Бабин Яр, а й територію колишнього Сирецького концтабору перепланували й забудували житловими та громадського призначення спорудами.
Актуалізація теми про спорудження монумента загиблим у Бабиному Яру наростала, громадськість почала збирати кошти, обговорювали проєкт самого пам’ятника та його будівництво. Але влада не бажала віддавати ідеологічну карту в руки громадськості. 2 липня 1976 року було відкрито монумент з написом: «Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру».
Себто відбулося цілеспрямоване витіснення за маргінес суспільної свідомості знищення гітлерівцями євре їв як етносу, натомість пропонували колективну пам’ять, закладену у словосполученні «радянські громадяни ». Іншими словами, відбулося офіційне замовчування масового вбивства євреїв як акту геноциду в Бабиному Яру. Бо в тому, «совітським», усі прочитували — «русским». Тільки через 50 років, 13 березня 1991- го, відбулася перша офіційна громадська панахида за загиблими у Бабиному Яру. Встановили пам’ятний знак «Менора», присвячений трагедії єврейського народу. А поблизу совітського пам’ятника встановили дерев’яний хрест у пам’ять 621 оунівця, розстріляного нацистами в Бабиному Яру. Нині — це Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр». Сумно, панове! Будемо надіятися, що пам’ять про усіх тих, кого вбили в Бабиному Яру в часи Другої світової війни, не буде більше ніколи роз’єднувати українців, а об’єднуватиме, хоча б у молитвах.
