Cьогодні головному режисерові Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, академіку, професору, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка, народному артистові України Федорові Стригуну виповнюється 80 років. Уродженець Черкащини, він понад півстоліття працює у Львові, а став гордістю і символом, оберегом всього українського театру. Його недарма називають корифеєм, легендою, іншими високими словами. Бо на всіх театральних видноколах України він чи не один такий — гордий Витязь українського театру, його вірний лицар та оборонець. І водночас — його висока мистецька планка, нескорений дух та будитель українських душ від байдужості, від меншовартості, від зречення національних пріоритетів. Стригун — совість українського театру, його висока правда і нескорена віра.
Хтось може сказати: забагато високих слів для однієї людини, навіть з огляду на такий поважний ювілей. Але ж жодне з них не надумане, а лише констатація факту. Такий ось театральний велет живе серед нас. А таким людям у житті ой як нелегко. На його долю вистачало і недоброзичливців, і критиків, і заздрісників. Його ранима душа не раз страждала від їхніх «укусів». Але він не озлоблювався, нікому не мстив, нікого не підставляв. Де жартами відбувався, де співчуттям, а в основному усі свої рани заліковував роботою, про яку потім говорили, писали, якою захоплювались чи критикували, але ніхто не залишався байдужим.
Хто знайомий зі Стригуном ближче, не може не захоплюватись його людяністю, добротою, щирістю, готовністю допомогти, підтримати. Скільки років його знаю, він завжди був простим і доступним у спілкуванні. Але ж недарма мовиться: є простота, до якої опускаються, а є простота, до якої рости і рости. Стригунова простота ота, друга. Хто ходив на «Тернопільські театральні вечори», переконувався в цьому щовечора. Коли ведучі оголошували голову журі фестивалю і Стригун піднімався зі свого місця, зал вибухав тривалими оваціями. Він після кожної вистави давав їй характеристику — й знаходив такий тон і такі оцінки, що навіть критика з його вуст звучала як похвала. І це теж треба вміти — сказати людині правду так, щоб у неї не опустились руки, а навпаки, зростало бажання працювати далі.
Хоч Стригун із крові й плоті — заньківчанин, цей театр — його доля, але він дуже любить і тернопільський театр, його трупу, старших та молодих акторів, залюбки ставить у нас вистави. У його тернопільському доробку вже десяток вистав. Це здебільшого українська класика, в яку він закоханий і не втомлюється ставити. Послухаєш його, так кращої за неї і немає. За його словами, не кожен народ має свою «Наталку Полтавку», а «Запорожець за Дунаєм» — це як пісня. «Тільки як її заспівати? Можна заревти «Ой, чий то кінь стоїть», а можна так, що аж серце захолоне». Він любить розгадувати символи української класики, «читати» не тільки те, що лежить на поверхні, а й другі і треті пласти. Скажімо, чому в «Запорожці…» Семен Гулак-Артемовський назвав головного героя Карасем? Та тому, що це риба, яка виживає в будь-яких умовах, навіть найнесприятливіших. Так і українець виживає скрізь. «Свою класику треба берегти і грати її розумніше, з новою акторською майстерністю, зі свіжим відчуттям матеріалу», — переконаний Федір Стригун. Він, до речі, знову працюватиме з нашими акторами, погодився поставити драму «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького. І вже живе передчуттям нової цікавої роботи з тернопільськими акторами.
Цей рік для Федора Миколайовича був дуже непростим. Він переніс операцію на серці, пройшов реабілітацію, а тут ще театр «трусить»: генеральний директор не продовжив контракту із заслуженим артистом України Ярославом Кіргачем, вважаючи, що в нього немає перспектив росту. Тим часом трупа стала на його захист. Після вистав актори виходять до глядачів з плакатами й розповідають про ситуацію в театрі. За це їм виносять догани, в тому числі й корифеям Таїсії Литвиненко та Янушу Юхницькому. Ось і в Тернополі після показу вистави «Соло для мідних труб» заньківчани вийшли зі своїм болем до глядача. До них долучились і тернопільські актори, а зал їх підтримував гучними й тривалими оплесками. Так звана театральна реформа явно кульгає на обидві ноги, заганяє акторів у кабалу, але ніхто не спішить її виправляти. Про це не раз заявляв Федір Миколайович. Тим часом недоброзичливці уже нагадують: 30 грудня закінчується і контракт головного режисера…
Тож святкувань не буде. Нині ні театру, ні Стригуну не до ювілеїв. А як все гарно було п’ять років тому, коли і заньківчани, і влада, навіть віцепрем’єр приїжджав, вітали зоряну пару, вручали нагороди головрежу та його вірній половинці. Тепер корифеям роздають догани лише за те, що заступилися за колегу. Такі ось часи настали.
І все ж із ювілеєм, Федоре Миколайовичу! Ви знані, ви люблені, перед вами знімають капелюхи і тиснуть руку численні шанувальники. І мав рацію один з тернопільських акторів, що підтримав заньківчан: хто залишився в історії українського театру? Великі актори: Садовський, Саксаганський, Заньковецька… А хто був у них директором, чи хтось пам’ятає? Тому-то талант треба берегти і шанувати, бо справжній актор — від Бога.
З роси і води вам, Гетьмане українського театру!
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел