ЗА СТАТИСТИКОЮ ООН, ЩОРОКУ БЛИЗЬКО ЧОТИРЬОХ МІЛЬЙОНІВ УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК СТРАЖДАЮТЬ ВІД ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА, ПРОТЕ ЗА ДОПОМОГОЮ ЗВЕРТАЮТЬСЯ ТІЛЬКИ 10—15 ВІДСОТКІВ ІЗ НИХ. ЗА ДАНИМИ ІНСТИТУТУ СОЦІОЛОГ ІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НАН УКРАЇНИ, В НАШІЙ ДЕРЖАВІ ПОТЕРПАЮТЬ ВІД НАСИЛЛЯ В СІМ’ЯХ 68 ВІДСОТКІВ ЖІНОК. ВНАСЛІДОК ЦЬОГО ЩОРОКУ ГИНЕ ПРИБЛИЗНО 600 ДРУЖИН, МАТЕРІВ, СЕСТЕР, ДОЧОК…
Б’є? За грати!
За інформацією управління сім’ї та молоді Тернопільської облдержадміністрації, станом на 1 листопада 2019 року в нашій області зареєстровано понад 4350 звернень щодо вчинення домашнього насильства, а саме: 87 звернень — від дітей, 4219 — від жінок і 52 — від чоловіків. На обліку з приводу вчинення насильства в сім’ї перебувають 2960 осіб.
Аби хоч приблизно уявити справжню ситуацію, до цих цифр мало додати і нуль, і два нулі, адже побутове насилля — це не тільки тоді, коли б’ють і гвалтують, а й тоді, коли ігнорують почуття, ображають через переконання, віросповідання, принижують, ревнують, контролюють фінансові витрати чи обмежують їх тощо. Тож з упевненістю можна сказати, що очевидні прояви домашнього насильства, як-от ревність, заборона зустрічатися з друзями, контроль за спілкуванням у соцмережах чи телефоном, примус одягатися так, як це подобається половинці, бувають у кожній сім’ї.
Від 25 листопада — Міжнародного дня боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок і до 10 грудня — Дня прав людини тривала щорічна міжнародна соціальна акція «16 днів активності проти гендерного насильства ». Темою цьогорічної кампанії було гасло: «Розфарбуй світ у помаранчевий колір: покоління рівності — проти згвалтувань». Координаторами акції на місцях були управління, відділи і сектори сім’ї та молоді.
Помаранчевим підсвічували й будівлю Теребовлянської райдержадміністрації, а до фіналу акції залучили місцеву поліцію, освітян, бібліотекарів, учнівську й студентську молодь.
Виставка конкурсних малюнків, які представили учні Теребовлянського НВК та студенти коледжу культури і мистецтв, вражала. Надто коли роботи коментували їхні зовсім юні автори. Вони вже знатимуть: коли чоловік б’є — це не означає, що любить. Насправді це статті 121, 122, 125, 126 і 127 Кримінального кодексу України.
— Протягом 2019 року ми зареєстрували 204 повідомлення про домашнє насильство, 165 осіб поставили на облік як домашніх насильників, — каже начальник Теребовлянського відділу поліції підполковник Сергій Осадця. — Законодавці розширили коло повноважень поліції статтею Кримінального кодексу України 173-2. Кожен виклик на лінію 102 не залишається без уваги. Варто тільки зателефонувати, сказати два ключових слова «домашнє насильство» і назвати адресу. Наші співробітники реагують оперативно, бо ми розуміємо, що сьогодні насильник вдарив жінку в обличчя, а наступного разу може запхати ніж.
Якщо раніше, за словами Сергія Михайловича, поліціянти виїжджали на виклик, де буянив нетверезий чоловік, то насправді нічого не могли вдіяти, проте із січня 2019 року ситуація змінилася:
— Законодавці дали нам можливість виносити приписи: забороняти кривднику спілкуватися протягом кількох днів із потерпілими, змусити його залишити місце проживання на термін до десяти днів. Це певною мірою приводить домашнього насильника до тями. Законодавці ввели в Кримінальний кодекс України статтю 126- 1, що передбачає покарання «громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до двох років». Тобто домашнє насильство тепер вважається кримінальним злочином.
Проте Сергій Михайлович стурбований тим, що зазвичай суди вважають його малозначущим порушенням. Хоча п’ятнадцять діб громадських робіт не зашкодило б жодному домашньому деспоту. Бо ж 170 гривень штрафу, які за чоловіків зазвичай платять скривджені дружини, бо ті ніде не працюють, — не покарання.
Попри зміни в законодавстві, вирватися з ганебного кола знущань вдається небагатьом. Як сказала мені одна жертва, «його посадять тоді, коли він мене вб’є, але поки йому це не вдається».
Найбезпорадніші жертви — діти
Найжахливіше, що від домашнього насилля страждають діти. У місці, що мало б слугувати їм фортецею. З вини людей, котрі привели на світ і повинні були б стати для них земними ангелами-хранителями. За словами начальниці служби у справах дітей Теребовлянської райдержадміністрації Лідії Борецької, будь-яке насильство щодо дітей пов’язане зі зловживанням спиртним одного чи двох батьків та з егоїзмом дорослих:
— Якщо вважати, що тільки психічно нездорові люди вчиняють насильство, то стає тривожно, бо наше суспільство дуже хворе. Люди більше дбають про матеріальне забезпечення, не беручи до уваги духових потреб одне одного. Уявіть собі: одинадцятирічний хлопчик хоче покінчити життя самогубством, бо на нього ніхто не звертає уваги. При цьому бабуся пояснює, що тато мусить їхати заробляти гроші, бо пліт недороблений, і мама мусить, бо їй замало грошей, які дає тато.
Лідія Володимирівна переконана: якщо люди не хочуть, щоб їм допомогли, жодна структура, жодні сторонні впливи не будуть результативними. Прикро, що чимало дітей зростають у насильстві й починають про це говорити тільки тоді, коли стають дорослими. У дитинстві ж мовчать, бо бояться і не довіряють стороннім.
Або ж соромляться. Анкетування, яке провела директорка Теребовлянського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Людмила Завінська серед студентів вищого училища культури, довело, що вони стикаються з агресивністю ровесників, булінгом частіше, ніж ми думаємо. Водночас визнають, що насилля — ганебне явище, за яке треба притягувати до відповідальності.
Проте у переважній більшості випадк ів жінки прощають чоловікам насилля над дітьми і собою ще до того, як зійдуть синці. Служби ж, що координують протидію і запобігання насильству, однаково не випускають із поля зору сімей, де трапляються повторні випадки побутових безчинств і де є діти. Працівники сільрад, учителі, священники знають, що в разі виявлення факту будь-якого виду насилля над дітьми зобов’язані повідомити в поліцію чи соціальним працівникам.
Щоправда, тих працівників з кожним роком стає все менше. У Теребовлянському районі залишилося двоє. Тож перш ніж зафіксувати в тій чи іншій сім’ї факт насилля і поставити її на соціальний супровід, відповідні служби воліють прискіпливіше придивитися, чи все там насправді так, як повідомив скаржник.
Адже часто в сім’ях, де батьки розлучені чи мешкають окремо, тато налаштовує дітей проти матері (чи навпаки — мама проти батька). Тож дитині, котра знає свої права і не визнає обов’язків, нічого не варту є набрати 102 і поскаржитися на те, що мама чинить над нею психологічне й економічне насилля. Потім з’ясовується, що насправді мама намагалася змусити сина застеляти ліжко і готувати домашнє завдання. При цьому сказала, що позбавить кишенькових грошей, якщо він її не слухатиметься. Син пожалівся татові, той пообіцяв його підтримати матеріально — і мама автоматично стала ворогом.
Протидія… власним коштом
Працівники соціальних служб із протидії насильству в родинах наче самі в тому замкненому колі. Часто почуваються безпорадними. І не тільки через маніпуляції чи «стокгольмський синдром» жертв. Завідувачка сектору в справах сім’ї та молоді Теребовлянської райдержадміністрації Галина Майор дивується, чому люди за крадіжку чужого майна отримують більше покарання, аніж ті, котрі чинять насильство. За понад двадцять років роботи із сім’ями пільгових категорій Галина Франківна бачила різне. Інколи домашні тирани навмисне б’ють дружин так, щоби на тілі не було синців. І бідним жінкам хоч бери і справді чекай, поки благовірний зламає ребро чи руку, бо аж тоді на нього знайдеться управа.
— Обурює і те, що ніхто не переймається, яким чином представники нашого сектору, служби у справах дітей, центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді й поліції виїжджають у сім’ї за кожним сигналом про насильство, — каже Галина Майор. — Нам доводиться щоразу шукати машину і складатися на бензин, бо мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги в районі створили, але транспорту чи бодай грошей на пально-мастильні матеріали не виділили. Нас зустрічають лайкою, погрозами, звинуваченнями, що ми втручаємося в приватне життя. Не раз ми потрапляли під гарячу руку п’яних забіяк. Одного разу жінка, сім’я якої перебуває на соціальному супроводі, розбила нашій працівниці окуляри зв’язкою ключів. Часто чуємо, особливо від старших чоловіків: «А хто ви такі, щоб мене вчити? Мій дід бабу бив, мій тато бив маму і моя жінка все життя бита, бо на те вона жінка». Дружина мовчить. Вона звикла так жити. Вважає, що повинна зберегти сім’ю.
Скільки в нас сімей, котрі про людське око вдають із себе ідеальних, а насправді потерпають від насилля — можна тільки здогадуватися. Чоловікам соромно зізнатися, що дружини їх гноблять. Жінки відчайдушно намагаються зберегти сім’ю. Але вони дорослі й самі вирішують: залишатися жертвою чи розірвати ганебне коло. Діти ж позбавлені такого вибору. Тому найбільш вразливі. Наслідки страждань даються їм взнаки і негайно, і впродовж усього життя. Крім фізичних, іще й психологічні: депресії, небажання жити, низька самооцінка, відчуття вини — все це не дозволяє людині почуватися щасливою і робити щасливими близьких. До того ж у неї розвивається схильність до насильства.
