Журналістка з Києва Тетяна Гонченко, втікаючи від війни, знайшла тимчасовий прихисток у Тернополі. За три місяці у Файному місті їй настільки сподобалося, що, каже, за інших обставин хотілося б тут жити постійно. А на знак вдячності місту і тернополянам, які їй допомогли, зробила татуювання у вигляді Тернопільського замку.

«Ми з чоловіком та донечкою прокинулися від вибухів 24 лютого. Але загалом у перший день війни я була оптимістично налаштована і чомусь думала, що за кілька днів усе закінчиться: ми зупинимо ворога і переможемо. Тому на той момент взагалі не думала, що доведеться кудись виїжджати, — пригадує Тетяна. — А вже наступного ранку ми прокинулися від вибуху значно сильнішого, ніж був 24 лютого. Виявилося, що над сусіднім будинком збили крилату ракету. Ми спустилися у бомбосховище, взявши із собою лише тривожний наплічник, в якому були тільки документи та необхідні ліки. Коли ж побачили в інтернеті фото руйнування сусідньої багатоповерхівки і прочитали, що в Київ заїхав ворожий танк, стало дуже страшно. На руках — донька, якій 2,5 року, тож ухвалили рішення виїжджати зі столиці. Чоловік лише встиг забігти у квартиру, щоб взяти двох котів і візочок дитини. Коли зранку я виходила з квартири, навіть не знала, що не повернуся до неї в найближчі місяці».

Родина сіла в перший потяг, у який тільки змогла зайти, адже людей, котрі прагнули евакуюватися, було дуже багато.

«Усі намагалися хоч кудись виїхати з Києва. Виявилося, що потяг, в який ми сіли, прямував до Рівного. Дорога була доволі важкою, поїзд забитий людьми вщент. Тоді ми не знали ще, де будемо жити, — розповідає Тетяна. — Дорогою писали усім знайомим, які живуть на заході країни. Друг мого чоловіка, який проживає в Тернополі, знайшов нам квартиру в гуртожитку. Тож, доїхавши до Рівного, сіли в автобус, що прямував до Тернополя. Ми не мали із собою ніяких речей, навіть змінного одягу».

За три місяці проживання у Файному місті родина почувається тут як удома.

«Загалом я в захваті від Тернополя. Раніше тут була хіба проїздом і то років з десять тому. Я думала, що це якесь маленьке і непримітне місто, тож зовсім не очікувала, що воно настільки сучасне, зелене та красиве, — ділиться Тетяна. — Особливо нам з донькою подобається гуляти навколо озера. Ми вже навіть напівжартома з чоловіком обговорюємо, що класно було б жити в Тернополі, навіть коли війна закінчиться. Але не тільки місто нас здивувало, а й люди, які тут живуть. Усі, кого я зустрічала, дуже приємні та доброзичливі. Наприклад, поселившись у гуртожитку, люди дізналися, що ми переселенці, і принесли для доньки два пакети іграшок. І це було дуже неочікувано, але доречно, адже, виїжджаючи, ми взяли лише одного плюшевого ведмедика для дитини. Так само, коли мені потрібне було місце для роботи, громадська організація надала його безкоштовно в офісі, а згодом попрацювати у себе дозволила інша тернопільська компанія. Скоро ми будемо повертатися до Києва, а мені аж ніяк не хочеться їхати. Думаю, ми будемо приїжджати сюди після перемоги ще багато разів, просто на відпочинок».

Після місяців проживання у Тернополі в Тетяни Гонченко з’явилася ідея зробити татуювання, присвячене Файному місту, на знак подяки і на згадку про цей час.

«Це вже моє третє тату. Загалом я планувала зробити якесь татуювання під час війни, яке б мені нагадувало про цей період у житті. Спочатку думала набити щось патріотичне: з тризубом чи українськими мотивами. А потім, поживши у Тернополі, де мою сім’ю так гарно прийняли і прихистили, зрозуміла, що хочу зробити щось на згадку саме про місто, — каже Тетяна. — Тож вирішила, що найкращим варіантом усе-таки буде герб міста. Знайшла зображення в інтернеті й побачила, що на гербі є замок. Прочитавши історію споруди, зрозуміла: це саме те, що я шукала. Адже замок — це символ міцності, захисту і стійкості. А ще це найстаріша будівля Тернополя. Замок пережив дві війни, його руйнували, відновлювали, знову руйнували і знову відбудовували. І ось вже п’ять віків він продовжує існувати. Це символ, що все можна пережити і, попри все, можна вистояти. Дуже актуально в нинішній час».

Тетяна розповідає, що татуювання на руці їй набивала переселенка із Харкова, про що журналістка дізналася вже в процесі роботи. Тому, каже, це також доволі символічно.

«Для мене, як і для кожного з нас, теперішні події — це важливий період у житті, який ще продовжується, — констатує Тетяна. — І хоча цей час доволі складний, проте водночас я зустріла стільки теплоти, хороших людей, тож нині мене переповнюють двоякі відчуття, про які мені нагадуватиме татуювання».

Світлана ШЕВЧУК.

Фото з особистого архіву Тетяни ГОНЧЕНКО.