Війна триває, ситуація на фронті змінюється чи не щодня, але незмінним є одне — сміливість, відвага та непохитна рішучість наших воїнів, котрі боронять рубежі Батьківщини від російського окупанта. Проте дуже важливо сприймати їхній щоденний подвиг не як буденний факт, не як щось самоочевидне — адже ці люди чи не найбільше потребують нашої підтримки і поваги. А ще — потрібно вміти слухати їхні історії, приймати їхній досвід — адже вже завтра він може стати нашим власним.

В одному з попередніх номерів газети ми познайомилися з Миколою Мельником із Чорткова — молодшим сержантом 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, командиром міномета. Продовжимо це спілкування, бо дуже багато чого хочеться іще розказати.

Дехто називає мене «Псих»

Специфіка теперішньої війни така, що будь-який підрозділ в той чи інший момент може виконувати найрізноманітніші завдання. Наприклад, мінометник Микола Мельник бував на бойових позиціях у якості піхотинця — тож має з чим порівняти.

Він каже: «Є відчутна різниця між тими, хто був на піхоті, і тими, хто ні — зокрема, в нашому мінометному підрозділі. Коли надходить команда «До бою», ті, що не були на піхоті, ще вагаються, думають: «А може не треба?» Ті, що були на піхоті, знають: «Треба, і то негайно». Звісно, буває небезпечно. Наприклад, я отримав осколкове поранення — мені просто пощастило, що той снаряд пролетів на три метри позад мене. Я якраз забігав в укриття, коли снаряд розірвався, частина осколків полетіла назад, мені посікло ноги, сідницю… Це було на Бахмутському напрямку».

Микола зізнається, що особисто його Бахмут не вразив. «Найбільше мене вразили події біля Первомайського, — констатує чоловік. — Можливо тому, що мої перші бойові задачі були виконані там. У хату, де ми стояли, влетів 152-й снаряд, не розірвався. З нас трьох один товариш не витримав психічного навантаження, в нього стався нервовий зрив. Тепер поміняв уже другу чи третю психоневрологічну лікарню».

Військовий розповідає, що упоратися з тим рівнем психічної напруги, котра є на фронті, справді буває нелегко: «Скажу відверто, що після поранення почав більше боятися. Незнайомі звуки мене лякають. Вдома ще нічого, а на фронті кожен різкий звук — це загроза. Але намагаюся над цим працювати, заспокоювати себе. Коли починаються обстріли в зоні нашого району, відразу вдягаю бронекаску. Не сказав би, що в нас якесь дуже надійне укриття — але в нього ще треба потрапити. Коли починаються обстріли, відразу намагаюся забитись кудись, у найбільш надійний, на мій погляд, кут, і там пересидіти. Навіть якщо стріляють за 500 метрів від нас. Хлопці, буває, іронізують, але я вважаю: краще хай наді мною сміються, аніж наді мною будуть плакати. А взагалі, один мій товариш, Сашко на позивний «Груша», казав, що найбільш безпечний бліндаж — подалі від Бахмута».

До речі, Микола зізнається, що сам усталеного позивного не має: «Дехто, щоправда, називає мене «Псих». Тому що, коли надходить команда «До бою», яка б там не була ситуація, навіть якщо по нашій позиції «криють», я все одно вибіжу і відпрацюю. Іноді мені кажуть, мовляв, може, хтось інший нас перекриє — по нас ж стріляють, а ти біжиш. Але я знаю, чому біжу — хлопців треба прикрити».

«Юра, це Коля. Якщо можливо, дайте прикриття»

Микола зазначає, що має кілька військово-облікових спеціальностей (ВОС): командир гармати МТ-12, командир БМ 21 «Град», командир ЗУ-23-2, командир міномета. Зізнається, що, хотілося б спробувати й інші види артилерії, але вважає, що тепер це — не на часі. Бо досвід і чітка спеціалізація забезпечують ефективність. Адже найгірше працювати з людьми, у яких немає базових знань, розуміння, як і що працює. В умовах бойових дій кожна згайнована секунда є безцінною.

Запитую співрозмовника, чи доводилось у ході боїв безпосередньо стикатися з росіянами. «Коли я був на піхоті, потрібно було витягнути 300-го, йому дуже сильно посікло ліву сторону. Це було під Водяним, біля Донецького аеропорту — на жаль, ми цю територію тепер втратили. Там було перехрестя посадок, наші хлопці тримали оборону. В нас була позиція «Калина», але ми активних бойових дій не вели. Поряд була іще одна позиція. І неподалік від нас трьохсотили хлопчину. Надійшла команда, нехай по двоє хлопців з сусідніх позицій підуть і заберуть пораненого. Ми зголосилися добровольцями, пішли, сидимо в окопах. Нас обстрілюють і арта, і «гради». І тут підходять росіяни. Я візуально бачу одного з них, метрів за десять, можу в нього вистрілити з автомата. В мене рука б не здригнулася. Але запитую хлопця, котрий вже довший час у піхоті: «Друже, я його бачу, а вони нас не бачать. Що робити?» А він мені відповідає: «Навіть якщо ти його «завалиш», решта побачать нас і закидають гранатами».

Вони перед тим вже кидали гранати в наш бік, одна не долетіла до нас буквально десь на два метри. А нас у ямі, крім пораненого, ще четверо бійців сиділо. Звісно, стріляти я не став. Почекали, поки рашисти відступили, вирішили витягувати нашого 300-го — його звати Ванею, як з’ясувалось. Я дивлюся на ці посадки, там дерева довкола повалені. Нош у нас немає. Ворог — на відстані 50 метрів, вони можуть нас бачити. Прошу: «Дайте мені радіостанцію», весь батальйон мене чує. Не називаю нашої позиції, просто кажу: «Юра, це Коля. Якщо можливо, дайте прикриття». Наші зрозуміли, що це я — Коля. Вони відкривають шквальний вогонь — в наших окопах ще було вісім хлопців, з вісьмох автоматів починають нас перекривати. Ми підхоплюємо пораненого, біжимо цих 200 метрів на шаленій швидкості — в цей час Ваня кричить: «Не мучте, добийте мене». Довелося дати йому у вухо, щоб заспокоїти». Витягнули його до перехрестя і хлопці хотіли відпочити, бо дуже втомилися. А я прошу: «Друзі, давайте ще сто метрів, бо нам тут буде кінець». Пробігаємо ще метрів сто—сто п’ятдесят, і у це місце, де хлопці хотіли перепочити, прилітає дві «градини». Кажу їм: «Чого ви так на мене дивитесь, вони ж кожних півгодини це перехрестя прострілюють, бо знають, що тут наша піхота ходить». Потім ми відпочили, з автоматів зробили ноші. Ваня теж уже включився в процес, допомагав нам, і ось так на двох автоматах ми його винесли».

Ми втрачаємо найдорожчих

Мій співрозмовник каже, що побутові умови на фронті можуть бути дуже різними: «На Запоріжжі нам було важко — ми перебували в маленькому бліндажі, де було тільки два спальних місця. Коли ти закінчив чергування, мусив будити товариша, щоб він встав, а ти ліг на його місце. А тепер ми живемо в таких приміщеннях, де є більш-менш нормальні умови: можна й помитися, і їсти собі приготувати. Раніше чергування на позиції і перебування на місці відпочинку змінювались з регулярністю три дні на три дні. Потім був графік тиждень на тиждень. Далі стало так: два тижні ти на позиції, тиждень — на відпочинку. Потім: три тижні на позиції, тиждень на відпочинку. Тепер дійшли до того, що хлопці місяць на позиції, тиждень — на відпочинку. Просто дуже мало людей».

Військовослужбовець зауважує, що для фронту добра фізична форма не є найголовнішою умовою. «Ті хлопці, які готові захищати країну, нехай не бояться. Будь-яку зброю конструювали так, щоб за два тижні хто завгодно міг навчитися нею користуватися, — наголошує Микола. — Я перетинався з хлопцями, які мають великі проблеми зі здоров’ям. Але інстинкт самозбереження усе нормалізує. Все залежить від самодисципліни і мотивації».

На жаль, війна — це також і втрати, неминучі, але від того ще більш болісні. «У мене був товариш, він жив у мене на квартирі. Хлопчина з неповної сім’ї, переїхав із Запоріжжя, проходив тут строкову службу. Потім підписав контракт і пішов до мене жити, десь два роки квартирував. І коли він побачив, що я готуюся йти служити, захищати країну, вирішив приєднатися. Якби нас не розділили на два навчальних центри, я знаю, він був би досі живим. Але нас розділили і на його день народження, коли йому виповнилося 24, 15 грудня 2022 року його не стало. Того дня побратими попросили його залишитись на позиції, накрити святковий стіл. Прилетів «град», прямо в серце йому поцілив осколок і він загинув. Не можу собі цього пробачити: адже це я його мотивував, загітував, і в результаті — він не прослужив навіть півроку, — ділиться мій співрозмовник особистим болем. — На жаль, ми втрачаємо найдорожчих. Я намагаюся не впускати війну у своє особисте життя. Навіть, коли приїжджаю у відпустку, відразу у військкоматі знімаю форму. Нещодавно був випадок: ми з родиною ходили в басейн, там розговорився з однією жіночкою. Вона здивувалася: мовляв, як це так, ви — військовий, а так спокійно, виважено поводитесь? А хіба я маю на людей кидатися? Ми якраз за те і воюємо, щоб тут люди могли нормально працювати, вчитися, ростити дітей. Щоб не пустити росіян далі, вглиб України. Єдине, що нам потрібно — це певна ротація, нові люди, які зможуть не те, щоб нас замінити, а просто стати пліч-о-пліч».

Уляна ГАЛИЧ.

На фото: Микола МЕЛЬНИК на бойовій позиції; з побратимом, що приїхав у гості; співачка Alyona alyona відвідала бійців.