Життя відомого поета і журналіста Сергія Сірого передчасно обірвалося 4 грудня 2017 року. А рівно через дванадцять місяців у видавництві «Джура» світ побачила його збірка віршованих казок «Слоненятко Роні».
Репрезентацію першого видання Сергія Сірого в такому жанрі приурочили до річниці його смерті. Саме новонароджена книжка, якою так опікувався поет, зігрівала серця тих, хто відвідав поминальну зустріч.
Докладніше про мрію пана Сергія видати «Слоненятко Роні» присутнім розповіла вдова поета, відома тернопільська журналістка Галина Сіра.
— Цю книжку задумував Сергій. Він її сам укладав, готував, відтак поділився своїм наміром видати з Василем Ванчурою. Чоловік був би дуже радий її побачити. На жаль, так не сталося. І єдине, що мені залишалося, це довершити те, що Сергій починав, — зазначила пані Галина.
Вона розповіла, що писати для дітей було для Сергія Сірого чимось особливим, це займало в його творчості важливу нішу. Поет п’ять разів ставав лауреатом конкурсу «Коронація слова» й чотири «корони»-відзнаки отримав саме за твори для підростаючого покоління — дитячі пісні. Потім пан Сергій почав писати й казки. Більше того, не лише творив римовані історії для малечі, а й сам начитував їх, розробляв відеоряд, а тоді виставляв ролик на «Ютубі». Ці доробки Сергія Сірого і сьогодні доступні для перегляду в Інтернеті.
— Ніколи б не подумав, що коли вийде збірка, її автора вже не буде поряд із нами, — заявив директор «Джури» Василь Ванчура. — Але, думаю, він допомагав у виданні «Слоненятка Роні», все контролював. Адже часом намагаєшся швидше видати книжку, однак не вдається. А із цією усе відбувалося гладко, без складнощів, у неї своя, хороша енергетика…
Легко, за словами пана Василя, працювалося художниці Лесі Носихіній, яка намалювала для збірки милі ілюстрації, й усьому колективу, що долучився до появи казкових історій у друці. Тепер же, переконаний видавець, справа за єдиним — аби книжечка Сергія Сірого йшла в люди, бо написана як для малят, так і для їхніх батьків — лагідною мовою, з добротою, щирістю.
Певна, що збірка завоює своїх шанувальників, і сестра поета Надія Швець. Вона працює заступником директора з роботи із дітьми Тернопільської міської централізованої бібліотечної системи, тож добре знає уподобання малих читачів. Окрім цього, пані Надія продемонструвала цінний спогад книгозбірні про її брата — рукотворну книжку із творчими здобутками Сергія Сірого. Її втілили у життя працівники бібліотеки разом із поетом. Він сам обрав їй назву — «Музика у слові» та пісні для наповнення. Артбук має 14 сторінок, і на кожній — диски пісенних творів пана Сергія на певну тему. Загалом артбук вмістив майже дві сотні пісень.
До слова, Сергій Сірий володів не лише поетичним та журналістським талантом, а й гарно співав, майстерно виконував власні твори, малював картини на склі, добре танцював, бо свого часу займався бальними танцями. А ще, повідали його рідні, мав усі шанси стати відомим актором.
У дитинстві він відвідував театральну студію, а закінчивши школу, подався до Москви, щоб здобути омріяну професію. Дивовижно, але талановитому хлопцеві вдалося вступити на акторський факультет у престижний ГІК (Государственный институт кинематографии). Хлопець потрапив у клас метра, режисера Сергія Бондарчука. Класною дамою в тернополянина була дружина режисера Ірина Скобцева. Втім через конфлікт із Бондарчуком Сергій Сірий через деякий час повернувся в Україну. Невдовзі додому до Сірих подзвонила Ірина Скобцева й попросила хлопця повернутися на навчання. Пізніше телефонував ще й режисер Герасимов і пропонував опанувати як не акторську, то режисерську спеціальність, але обом знаменитостям Сергій відмовив.
— Напевно, такою була доля мого брата, що він мав стати тим, ким ми його знали, — зауважила Надія Швець.
І справді, не реалізувавшись в акторстві, Сергій Сірий решту своїх талантів проявив у повноті. Його вірші й пісні, написані на його слова, широко відомі в Україні та за її межами. А рідне місто завдяки поету може пишатися власним неофіційним гімном зі щемливими словами, які добре знайомі кожному його мешканцеві: «Тернопіль, Тернопіль, Тернопіль — казка, в якій ми живем».
Фото авторки