У самісінькому центрі України, десь під Києвом, є хутір Мозамбік. Непосвяченій людині шукати його не варто, бо навіть найкращий навігатор не покаже до нього дороги, оскільки на жодній мапі він не значиться. Але саме там розташована літня «резиденція» найвідомішого в Україні «вільного сміхотворця», як він сам себе називає, а нашого славного земляка Євгена Дударя.

Телефон там, на щастя, працює, а господар залюбки озивається на дзвінки із рідних країв. Тож набираю знайомий номер і за якусь мить чую бадьорий голос письменника. Як завше, він вітається першим:

— Галю, Христос воскрес! Радий тебе чути.

— Воістину воскрес! Ви вже на хуторі чи ще в столиці?

— Другий тиждень на Мозамбіку. Цілу зиму просидів під «домашнім арештом» у Києві. Той столичний «бермудський трикутник» (холодильник, даруй, туалет і ліжко) мене знищував. Не міг дочекатися, коли виберусь на хутір.

— Весна на нього вже прийшла?

— Ох, як вона мене сердить. Мій бронхіт відчуває усі зміни погоди. Роблю коктейль і загризаю бутербродом. І тебе винцем почастував би, якби була близько. Не постив, бо я тендітний, тому маю право.

— А між коктейлями чим займаєтесь?

— Ходжу, дивлюся, що де вилізло. Обрізав кілька яблунь. За виноград ще не брався. Білки мої перезимували, бігають довкола. Радіють, напевно. Я їм хатку зробив, а вони в ній не живуть. З’ясувалося: я хатку на схід поставив, а білкам треба, щоб на південь була. Зате горіхів їм припас достатньо. Тож розкошують. Дурний роботу завжди знайде, а робота — дурного. Буває, що пів дня, а то й цілий не маю коли присісти. Проте не нарікаю, бо життя — це рух, а рух  — це життя.

— Пригадую, з цією фразою у вас була пов’язана ціла історія.

— Так. Запросили у партшколу виступити перед слухачами, прочитати свої гуморески. Потім були запитання. Ось один з партійних босів і питає, як я ставлюся до Руху (Народного руху України. — Г. С.) А я й кажу: «Життя — це рух, а рух — це життя». Як же мені вправляли після того мізки! Довелося навіть до преси звертатися, щоб відчепились.

— На свіжому повітрі, мабуть, і пишеться краще, ніж на столичних поверхах?

— Безумовно. Але я вже стільки всього написав, тож хочу впорядкувати своє творче господарство. Проте ніяк не виходить, все щось заважає. Цього разу Путін зі своїми душогубцями на кордоні. Не має ні совісті, ні людяності, по чужих кордонах шастає, зброєю брязкає. Не думає про те, що якийсь Руст може знову прилетіти й на Красній площі сісти. І вже не просто, щоб подивитись, а й якусь біду зробити.

— Зі Зборова телефонували, ваші нотатки-спогади у черговому числі «Білого берега» збираються друкувати.

— То ініціатива директора музею «Зборівська битва» Богдана Макогона. Я погодився навіть на презентацію приїхати, хоч із початку карантину ще нікуди не виїжджав. А тих нотаток у мене стільки, щоб рознотувати, років тридцять треба. Зберігаю їх у коробках з-під печива. Якби хтось глянув, скільки тих коробок, напевно, здивувався б, як я міг стільки печива з’їсти. Усе ж надіюсь встигнути. Бо не може бути, щоб у Господа для мене не було нічого доброго.

— Найміть секретарку — молоду, беручку, щоб допомагала рознотовувати.

— Ще більше мороки буде. Пояснюй їй, що й до чого. Оксана, донька молодша, трохи допомагає, але вона працює в одному з інтернет-видань.

— А у вас ще й старша донька є?

— Лариса — від першої дружини. Там у мене двоє внуків — Ярик і Валя. Ярослав у конструкторському бюро Антонова працює. Валя живе в Німеччині. Вона — режисерка оперних вистав, вчилася у ВГІКу, в нині покійного Романа Віктюка. Заміжня за нашим хлопцем, що оселився в Німеччині раніше. Подарувала мені двох правнуків-близнюків, якраз на моє 85-річчя. Прислала телеграму: «Діду, встигла!» Так що Ярославчикові і Мар’яночці 21 січня по три рочки виповнилося, а прадіду їхньому 88 стукнуло.

А в Оксани — донечка Русланочка, внучка моя, така розумниця.

— То довкола вас так багато дівчат: дружина, доньки, внучка…

— Багато. Але живу сам. Мені самому не сумно. Повір, як вириваюся на хутір — оживаю. Тут легко дихається і працюється.

— Багато років на Великдень ви поспішали на це свято до мами. А тепер брат вас зачекався.

— Якби ти знала, як мені вже хочеться вирватися в Озерну. Я живу нею і Тернополем. Великодні дні мене завше найбільше єднали з краянами. Але боюсь ризикувати. Брат, старший за мене на п’ять років, грає в шахи перед телевізором. Усі ховаються по хатах. Йдуть на вулицю — одягають «намордники». Сусідів остерігаєшся, бо не знаєш, хто «чим дихає». Страшно. Тільки й чуєш: то один знайомий помер, то інший. Кума мого не стало. Серце крається. Йдуть такі світлі люди, мої побратими. А це дзвонить Катя Мотрич: помер Яворівський. А нас так багато єднало.

— Я відгукнулася в нашій газеті на його смерть. А від чого він помер, бо про це не повідомлялося? Хоча я могла пропустити.

— Інсульт мав. Трохи лежав — і не вийшов з нього. Кожна така втрата болем озивається в серці. Коли вмирає людина далека, воно якось не так. А коли відходить побратим, сумно дуже. Ось уже після Яворівського не стало ще одного мого побратима, керівника Національної спілки художників України Володимира Чепелика, талановитого скульптора і людини прекрасної. Така судьба…

— До коронавірусу, бачу, ви ставитеся доволі серйозно.

— У моєму віці легковажити було б безглуздо. Навіть продукти деякі стараюсь не купувати. Беру ті, яких менше торкалися люди. Я не є такий навійливий. Але, як кажуть, береженого і Бог береже. Та ще такого худого.

А от щодо походження вірусу маю певні сумніви. Кажуть, що нібито кажани людей ним «нагородили». А в мене нещодавно жив на даху старий кажан. Так він мені такого понарозказував… Запевняв: «Кажани не винні, на нас усе списують. То вчені таке роблять, а потім нам підкидають». Просив, щоб я скаргу куди слід від нього написав. От і пишу тепер скаргу від кажана.

— А куди він подівся?

— Пропав десь. Але я хоч встиг з ним поговорити.

— То ж хай пишеться вам ще довго. А вирветесь у рідні краї, дорогу до нашої редакції знаєте. Вам у нас завжди раді.

— Знаю, серденько. Бо це і моя газета, ще зі студентських років. У ній я двічі практику проходив. Тодішній редактор Микола Павлович Костенко навіть на роботу запрошував. Тільки ж я у «Перець» рвався. Казав: як не приймуть, повернусь у «Вільне життя». Але прийняли. І я там цілих п’ятнадцять літ пропрацював.

Тож вітай і редактора, і Василя Бурму, мого студентського побратима, і весь колектив — успіхів усім вам!

Ось така вийшла розмова з письменником-сатириком. І про радісне, і про тривожне та сумне. Така, як наше нинішнє життя в умовах пандемії. Кожен у ньому шукає свою точку опори і свій спосіб не просто вижити, а й займатись улюбленою справою.

Телефонувала Галина САДОВСЬКА.

Фото з архіву Євгена Дударя