Продовжуємо знайомити вас, шановні читачі, з лауреатами обласного конкурсу «Людина року-2019». Один із них — учитель основ здоров’я, історії і громадянської освіти Заліщицької державної гімназії Василь ДЯКІВ, переможець Всеукраїнського конкурсу «Учитель року–2019», заслужений вчитель України, півфіналіст національної щорічної премії Global Teacher Prize Ukraine, котрий торік увійшов до топ-50 найкращих освітян країни.

Також Василь Григорович — учасник багатьох всеукраїнських та міжнародних освітніх проєктів, член правління Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба», викладач секції історії України Заліщицької філії обласного відділення МАН України. Упродовж 2002—2018 років підготував близько 60 призерів обласного етапу конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН України, восьмеро з яких представляли область на заключному етапі: семеро ставали переможцями, троє — президентськими стипендіатами. І це тільки деякі факти з педагогічної біографії вчителя, котрому жодного разу за тридцять років не хотілося піти зі школи.

— Василю Григоровичу, у вас три педагогічних освіти за кількома спеціальностями, але найбільше мене здивувало, що ви — вчитель початкових класів із двома дипломами з відзнакою. Уперше зустрічаю таку ґендерну дивовижу.

— Спеціальність «Учитель початкових класів» здобув у Чортківському педагогічному училищі. Після його закінчення в 1989 році спробував вступити на філософський факультет, але не пройшов за конкурсом. Знайшов роботу в рідному Зборівському районі — став учителем класу-комплекту в Монилівській восьмирічці. Потім відслужив у війську, одружився і з 1991 року продовжив учителювати разом із дружиною Оксаною в початковій школі села Берестка Заліщицького району. Там теж були класи-комплекти.

Вступати у виш планував, обирав між філософським і юридичним факультетами. Але якось дружина, котра навчалася на філолога в Чернівецькому університеті імені Федьковича, повідомила, що там відкривається педагогічний факультет. Я туди вступив і в 1996-му отримав диплом із відзнакою за спеціальністю «Початкова освіта. Народознавство».

У 1993 році перейшов працювати в Заліщицьку восьмирічну школу і чи не першим в області розпочав упровадження методики Марії Монтессорі у початковій школі. Був класоводом три роки, а в 1996-му мій клас розформували. У 1997-му перейшов на посаду педагога-організатора Заліщицької державної гімназії.

— Що спонукало здобувати ще й спеціальність учителя історії та права?

— Історією цікавився зі школи. Упродовж 1997—2002 років роботи моїх вихованців історико-краєзнавчої студії «Спудеї» перемагали в обласному етапі конкурсу «Сто чудес України». З 2003 року гімназисти брали участь в обласному етапі конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН України. З 1999 року я був членом Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». 2003 року став заступником директора з виховної роботи Заліщицької державної гімназії. А впродовж 2004—2006 років навчався на факультеті післядипломної освіти Тернопільського національного педагогічного університету імені Гнатюка за спеціальністю «Історія та право».

— Але в конкурсі «Учитель року» ви перемогли в номінації «Основи здоров’я».

— У Заліщицькій гімназії я також викладав основи безпеки життєдіяльності. З 2005 року назву змінили на «Основи здоров’я». У 2011-му МОН України планувало провести конкурс «Учитель року» в цій номінації, але не склалося. Довелося чекати 2019-го.

— Чим для вас важливий досвід участі в Global Teacher Prize Ukraine? Складно було потрапити в топ-50 найкращих учителів?

— Цей проєкт прогресивний тим, що розглядає вчителя як особистість із творчим потенціалом, соціальним педагогічним досвідом. Мене зацікавили питання анкети, яку запропонували заповнити кандидатам. Відбір проводили незалежні волонтери-професіонали. Вони й уклали топ-50 на основі експертної оцінки. Тому не знаю, чи складно потрапити до нього. Я просто писав про те, що робив упродовж педагогічної діяльності, як випускники оцінювали нашу співпрацю і як це допомогло їм у житті.

— Скажіть як експерт і співавтор посібників із питань громадянської та історичної освіти, чому українській школі досі не вдається ефективно виховувати свідомих громадян-патріотів, чому громадянська освіта не стала фундаментом навчально-виховного процесу?

— Українська школа — одна з багатьох суспільних інституцій, і те, які риси характеру учнів формуються у ній, має підтверджуватися та розвиватися в інших сферах життя. На жаль, цього не відбувається. Часто намагання педагогів щось змінити наштовхуються на опір і протест. З іншого боку — сама система виховання не позбавилася рудиментів радянщини. Найбільша проблема, що залишилася незмінною з радянського періоду, — це виховання, вплив на формування особистості через заборону. Хоча демократичний світ має принципово іншу парадигму: формування рис характеру, зокрема громадянських, патріотичних, через усвідомлену відповідальність.

— Які, на ваш погляд, найпроблемніші аспекти вивчення історії в школі?

— Усе починається з Державного стандарту і навчальної програми, які визначають зміст підручників. Я — прихильник того, щоб історія була засобом формування компетентностей. Але для цього необхідно зменшити фактологічний матеріал, який від учителя вимагає викладати програма.

Підручник є її відображенням та парадигми, яка сформувалася в авторів. Педагоги звикли виконувати програму в обмеженому часі й просторі, а тому часто викладання фактів стає основним способом вивчення історії. На жаль. А для аналізу, критичного мислення, ціннісних орієнтирів, які лежать в основі патріотичного виховання, часу на уроці катастрофічно не вистачає. Ще одним викликом є поєднання програми ЗНО з історії України, яке будується в основному за набором фактів, з власне предметом «Історія України». Фактологічне перевантаження в ЗНО нівелює будь-які спроби педагога розвивати компетентності. Інноваційні форми потребують часу і володіння педагогом ефективними методиками. На жаль, для першого — недостатня кількість годин у навчальному плані, для другого — недостатня мотивація у значної частини педагогів.

— Нині багато говорять про те, що Нова українська школа потребує нового вчителя. Так, ніби в нас немає добрих учителів. Запозичують системи освіти з-за кордону, наче ми не маємо своїх Сухомлинського, Алчевської, Русової… Що ви про це все думаєте?

— Нова українська школа — це виклик сучасній освітній системі. Так, у світі є педагоги-класики. Їхні принципи універсальні, але кожен етап потребує принципово інших засобів впливу на дитину для їх реалізації, тому що суспільство, дитина, педагоги стають іншими, механізми комунікацій між ними змінюються.

Для мене очевидна криза класно-урочної системи. Адже дитина сидить 7—8 уроків, на яких їй не цікаво, де їй дають багато незрозумілих завдань. Вона переважно йде до школи з примусу. Який тоді результат? Потрібно докорінно змінити підхід до освітнього процесу, але для цього необхідно змінити систему. І вкотре наголошую: часто батьки, дошкільні заклади, суспільство загалом не докладають зусиль, щоб закласти основи відповідального вибору в душі дитини. Тож який би не був передовий педагог, якими б він не володів інноваційними методиками, але в системі він швидко виснажується і втрачає мотивацію до змін та удосконалення.

— Останніми роками в педагогічні виші вступає багато дітей із низькими балами ЗНО. Отримують дипломи і, якщо їм не щастить знайти доброї роботи, поповнюють лави людей, котрі потрапили до школи випадково. Престиж учительського фаху не вдається підняти. Знаєте, як можна змінити ситуацію?

— Не змінивши освітню систему, не можна підвищити мотивацію молодих педагогів до роботи в школі. Скільки у нас педагогічних вишів? Наскільки в них сучасні програми підготовки фахівців? Наскільки якісно студентів готують до викликів освітнього процесу? Наскільки престижним є вступ до педагогічного вишу? Наскільки свідомим є вибір професії в абітурієнтів педагогічних вишів? Відповіді на всі ці питання засвідчать кризу вищої педагогічної освіти. Для підвищення престижу педагога варто вживати непопулярні заходи: від зменшення кількості педагогічних вишів, підвищення оплати за навчання до покращення, осучаснення програм підготовки спеціалістів.

Престижним може бути те, що має цінність і що важко отримати. Тому позиція абітурієнта «Якщо у мене низький бал ЗНО, то я піду (а не вступлю) у педагогічний виш» — позиція руху в нікуди. Так знижується престижність професії педагога.

Плинність молодих педагогів у школах визначається не тільки низькою зарплатою, хоч це дуже важливо, а й неефективністю освітнього процесу. Тобто зусилля, які докладають молоді вчителі у школі, на їхню думку, невиправдані. Тому після звільнення вони або займаються індивідуально-груповими додатковими заняттями, або переходять в іншу сферу і там докладають менше зусиль, але отримують більшу віддачу.

— Чоловік-учитель, якщо він не фізрук чи трудовик (директора до уваги не беремо, бо він передусім менеджер) — це трохи дивно. Суспільна думка вважає його невдахою. У середній і старшій школі — понад 80 відсотків учительок, у початковій — 99%. Для суспільства, де вкрай дискредитована роль батька, це біда. Як заманити чоловіків до школи? І що може бути найгірше, якщо не намагатися зробити це нині?

— Наше суспільство стереотипне. Хто виховує дітей у сім’ї? Жінки. Де місце чоловіків у вихованні дитини? На задвірках. Чоловікам вигідна така позиція, бо вони не несуть відповідальності. Безвідповідальність у ставленні до підростаючого покоління — одна з причини того, що чоловіки не йдуть працювати педагогами. Друга причина — цінності суспільства, які не формують бажання чоловіків працювати вчителями. Третя причина — відсутність системного підходу держави до створення позитивного іміджу педагога-чоловіка. Жінки-педагоги як стереотип, який спричиняє до стереотипного виховання дитини. А це часто формує її безвідповідальність у визначенні цілей майбутнього і шляхів їх реалізації.

— Уявіть, що вас призначили міністром освіти і науки України. Якими були б ваші перші кроки й рішення?

— Не хочу бути міністром, адже це політична постать, він не займається навчанням і вихованням учнів. Вважаю, що найважливіше для міністра — сформувати команду, яка має спільні цінності. По-друге, постійно комунікувати із суспільством, ефективно доносити йому кожен крок змін. По-третє, налагодити синхронність між політичними заявами та підготовкою нормативно-правової бази для їх реалізації. І бути готовим до опору з боку консервативної частини працівників освіти.

— Дуже хочеться почути від одного з найкращих учителів України рецепт того, як заохотити дітей до навчання.

— Кожна дитина індивідуальна. Інколи видається, що рецепта формування мотивації до навчання в принципі не існує. Кожній дитині ти пропонуєш вибір: або важко працювати і досягати високого результату, або не працювати і теж отримати результат, але, звісно, інший. «Усе в твоїх руках!» — у цьому і суть усвідомленого відповідального вибору. Крім того, ти вчиш дитину ставити завдання перед собою, реалізовувати їх, аналізувати перемоги і поразки, рухатися до наступної вершини.

І ще. Як би педагог не прагнув мотивувати учня, які б форми, методи, власний приклад не використовував, усе зведеться нанівець, якщо оточення дитини, батьки, родина, держава своєю байдужістю перекреслюють намагання вчителя.

— Поділіться найбільшою професійною поразкою і перемогою.

— Найбільша перемога — це випускники, які навчилися будувати демократичне суспільство і реалізовувати себе у ньому, роблячи відповідальний вибір. Найбільша професійна поразка — це, напевне, усвідомлення того, що коефіцієнт корисної взаємодії з частиною учнів наближається до нуля через різні цінності та відсутність мотивації.

— І на завершення. Яке ваше педагогічне кредо?

— Пошук істини — вічний нескінченний процес, який не завжди приносить тільки позитивний результат.

— Думаю, філософія багато втратила від того, що ви свого часу не вступили на філософський факультет. Але боюся припустити, скільки б втратила школа, якби це сталося. Дякую за розмову і за те, що власним прикладом підвищуєте престиж учительського фаху. Заздрю вашим учням.

Ліля КОСТИШИН.

Фото Василя БУРМИ.