Кажуть, назва села Ступки Тернопільського району, яка відома ще з 1432 року, походить від слова «ступити». Бо кожний, хто прямував гостинцем, ступав до джерела з чистою, холодною водою, над яким завжди витала аура освяченості. А відтак дорога вела в село, до храму. За переказами, з давніх-давен тут стояла дерев’яна церква, яка піддалася нарузі в часи навали на Поділля османських орд. Друга, зведена теж із дерев’яного матеріалу, прослужила людям зо 200 років. Вона постала на честь Ісуса Христа. У листопаді 1989 року, за рішенням церковного комітету, розпочали спорудження нового кам’яного храму. Після його освячення стару церквицю придбали і перевезли до себе віряни іншого села.
Сакральні споруди нашого краю поставали здебільшого за ініціативи і коштом місцевих громад, хоч до цієї святої справи докладалися й інші: доброчинці, меценати, товариства і спілки. Ступківська громада тоді була незначною, якихось 60 сімей. Тож будовою переймалися також і селяни із сусідніх Романівки, Чернелова-Руського. Сільський війт Теодор Кубів домігся аудієнції в канцелярії самого Франца Йосифа, і цісар дозволив на час будівництва кошти від податку на землю використовувати для храму, ще й від себе додав 150 золотих ринських. Перший сільський вчитель Павло Чайківський відписав на церкву 1,33 морга власної землі. Кароль Біслявський вніс 1547, Василь Синиця — 100, товариство «Східна Галичина» — 707 золотих ринських… Отак з миру по нитці… У церковному архіві збереглися документи про надходження коштів і їх витрати на спорудження храму. У Солотвині за 1700 корон придбали старий іконостас, а за три дзвони «Василій», «Йоанн» і «Домінік» виклали аж 60500 марок. Розпис робили відомі на той час маляри Михайло Чуйко зі Львова та його однофамілець зі Ступок Панько.
Світлу пам’ять в історії будівництва і подальшого функціонування ступківської святині залишив о. Григорій Чубатий. За нього відбулося освячення і перша служба Божа в храмі, який відтоді став називатися церквою Різдва Пресвятої Богородиці. Парохом він прослужив тут 58 років, люди запам’ятали його як енергійну, діяльну людину. Усе своє життя утверджував ідеї просвітництва і гуманізму, любив садівництво й усіх парафіян привчав до озеленення своїх садиб і села в цілому. На цвинтарі поруч із церквою, де хоронили українців і поляків, над його родинним гробівцем підноситься високий хрест. Ще під двома, розташованими обабіч входу до церкви, покояться парохи Тимотей Залуський та Іван Мікульський. Упродовж багатьох десятиліть тут, у храмі, доносили до сердець вірян слово Боже отці Володимир Ратич, Михайло Рокіцький, Василь Іванюк, Михайло Якимів, Антон Мишко. Добру пам’ять серед ступківських селян залишили по собі Зіновій та Орест Галапупи. У часи войовничого атеїзму в тутешній церкві влаштували склад для районної друкарні. Іконостас, звичайно, демонтували, і він опинився в Романівці, звалений на купу, як мотлох. Брати Галапупи разом із односельцем Євгеном Козаком потай, під покровом темряви перевезли його в рідне село і заховали до кращих часів. Вони ж, звичайно, настали. Повсюдно тривало відновлення старих і будівництво нових храмів Божих.
Минуло 120 років відтоді, як у Ступках заклали перший камінь церковної будови із збанкрутілої і розібраної смиковецької броварні. Скільки людей ступили на праведний шлях і прийшли до церкви, до Бога! Скількох охрестили, відспівали, скільком витерли сльози і вселили надію тутешні парохи. І ось дзвони знову покликали всіх сюди, на пагорб, до храму, щоб відзначити славний його ювілей. Але то дзвонили вже не ті, перші. Бо на крутих поворотах історії людських доль їм не судилося вистояти. Під час Другої світової війни «Домінік» безслідно щез, «Йоанна» німці забрали для потреб вермахту, а «Василія» партійно-комсомольські активісти відвезли на брухт.
Дзвонили молоді дзвони, скликали до святині і господарів, і гостей. А їх приїхало багато з різних міст, сіл, церков. Прибув і архієпископ митрополит кир Василій Семенюк. Його зустрічали сотні парафіян і прибулих на празник, а попереду — парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці отець Андрій Марчук з молоддю села. Хлопці та дівчата піднесли владиці святковий коровай, відтак розпочалося празникове богослужіння. По його завершенні відбулося нагородження всіх, хто в різні періоди доклався до розбудови та догляду за храмом, хто допомагав і організаційно, і фінансово. Церковний хор співав «Многая літа» і новопоставленому диякону Василію Колосівському, і незмінному меценатові, керівнику ПрАТ «Тернопільгаз» Олегові Караванському, і численним гостям. Щоб тісно було завжди на шляху до ступківського храму.
Фоторепортаж В. БУРМИ.