Уже понад три роки минуло після перемоги революції гідності. Це достатній час для аналізу здобутків кривавого протистояння на майдані, коли цвіт української нації ціною власного життя зумів відстояти наш європейський вибір. Його втіленням тоді була угода про асоціацію україни з європейським союзом. Таку угоду вже підписано, але її позитивні наслідки відчуваються слабо. Ми завжди запізнюємось. У 2013-2014 роках україна була єдиною державою, де люди виходили на демонстрації за європейський союз, а не проти нього.
Рівень життя
Період після Революції Гідності був найтяжчим у нашій новітній історії. З 2014-го по 2016 рік в Україні втричі зріс індекс споживчих цін, а мінімальна зарплата – лише на 31%. У грудні 2016-го вона не досягала й 50% фактичного прожиткового мінімуму. За рівнем оплати праці Україна посідає останнє місце в Європі. На пострадянському просторі гірші показники має лише Таджикистан. У нас найвищий рівень експлуатації найманих працівників серед європейських країн. Частка зарплати в собівартості продукції в кілька разів менша, ніж у розвинених європейських країнах. Згідно з даними ООН в Україні на межі бідності близько 80% населення.
У 1992 р. на теренах України проживало понад 52 мільйони наших громадян, на 1 жовтня 2016-го – 42 млн. 635,1 тис. осіб, або майже на десять мільйонів менше (без урахування Криму й окупованої зони АТО). Приблизно такі ж прямі людські втрати Української РСР були за роки Другої світової війни. Мільйони наших заробітчан перебувають за кордоном. Як не дивно, чи не найбільше їх у Росії – в нашого запеклого ворога.
Звісно, що негативний вплив на рівень життя українців має війна в «Лугандонії». Проте для кого війна, а для кого можливість нажитися на ній. Ця біда чомусь так і не стала єдиною для всіх, хоч гуртом легше терпіти біль.
Розподіл матеріальних благ
Нині основною загрозою для України є не війна із зовнішнім ворогом, а корупція в органах влади та її наслідок: величезний розрив у доходах бідних і багатих. Наша так звана політична еліта перебуває у неприпустимій для бідної країни розкоші. Прірва між нею і народом поглиблюється з кожним роком. Після отримання незалежності система привілеїв лише розширилася для представників української влади. Вона де-факто виконує функцію здирання грошей зі своїх громадян і перерозподіл таких коштів на користь багатих, тобто на свою користь. За СРСР теж була різниця в зарплатах і пенсіях, але вона вимірювалася разами, а не десятками чи сотняти разів. Наприклад, у 20—ті роки місячна зарплата гегемона (робітника) була у 2,5 раза вищою, ніж в академіка.
Тепер гегемонами стали переконані дарвіністи: олігархи, високопоставлені держчиновники, народні депутати, а також значна частина суддів, прокурорів. Вони на практиці довели, що в несприятливих умовах виживають найбільш пристосовані види, які для досягнення мети не перебирають засобами. Ці істоти з мільйонними статками вважають рядових українців лише засобом для особистого збагачення. Зростання рівня життя народу їм не вигідне, бо це може призвести до загострення в нього відчуття справедливості. А вона, як відомо, допускає помсту. Зрештою, бідний вірить скоріше, його легше обдурити.
Представникам влади занадто добре. Якщо вони будуть їсти, їздити, жити як усі, то стануть ближчими до людей. Покращиться охорона здоров’я, транспортне обслуговування, побут. В цивільній авіації пілотам, бортмеханікам і пасажирам не дають парашутів, бо все одно всі не вискочать. Від цього виникає взаємна довіра на борту. Такий парашутний пакт мав би бути між народом і владою. Якщо погано, то всім. Хто не зможе довести законність походження своїх мільйонів – того треба викинути за борт.
Культура
Ще ніколи нація не виходила з кризи тільки завдяки економічним чинникам. Вирішальне значення тут має культура. В її основі лежить потужний моральний ідеал, сформований через систему заохочень і заборон. Сильна культура підкорює навіть переможців. Але вона приходить поступово. Якщо суспільство розвивається у правильному напрямку, то гіршим воно не стає ні духовно, ні на побутовому рівні. При зміні суспільного ладу традиції попереднього життя тримаються не більше як два покоління. Мойсей 40 років водив свій народ пустелею, тобто два покоління. Одне покоління ми вже втратили. Не ті Мойсеї нас водять.
Моральні авторитети у слов’ян завжди були далекими від влади. В наших умовах висока моральність людини зменшує її шанси на успіх (збагачення). Гідність людини нині визначається її багатством, а не заслугами перед суспільством. У 70-80-х злодійство вважалося ганьбою, тепер ним вихваляються. Порядність віталася – тепер висміюється. Реалізувати себе можна лише тоді, коли ти є гвинтиком такої неправедної системи.
Ставлення до людської особистості для західної та східної культур неоднакове: для першої – людина є самостійною цінністю, для другої – окрема людина є лише засобом для досягнення мети державою, тобто владою. Тому в нас на кожному кроці порушуються права людини.
Релігія
Вершиною культури є віра. Християн у світі понад 2 млрд. З них найбільше протестантів, найменше православних. Якщо проаналізувати матеріальний рівень життя у християнських країнах, то він найвищий там, де більшість населення є протестантами. Це США, Канада, Швеція, Норвегія, Німеччина та ін. Трохи гірше живуть католики (Італія, Іспанія, Польща…). Найбіднішими є православні християн (Україна, Росія, Молдова, Болгарія, Сербія тощо).
Чому так сталося? В кожній країні, крім Бога, є ще влада і населення. Завдання населення змусити владу жити за Божими законами. Той, хто має владу, постійно здійснює вибір: добре чи зле, і здебільшого на користь зла. Істинність релігії (церкви) залежить від її наближеності до держави і до людини. Призначення релігії – формувати світогляд людини, робити її добрішою. Істинна релігія – повинна бути противагою державі у питаннях моралі. Чим більше люди люблять владу, тим гірше живуть.
Православна церква, особливо російська, завжди перебувала в постійній залежності від світської влади. Ще в часи Петра I існував Духовний регламент, за яким священиків зобов’язували писати доноси, якщо відкрита їм на сповіді таємниця загрожувала безпеці монарха чи держави.
В СРСР православ’я служило не Богу і церкві, а світській владі. Робило це не безкорисливо. Тоді попу давали прихід тільки після «угоди з дияволом» (КДБ). На Львівському соборі в 1946 р. під час так званого возз’єднання УГКЦ і РПЦ у складі делегатів було близько 70% агентури. На початку 90-х парламентська комісія Російської Федерації офіційно оприлюднила документи, що Гундяєв (патріарх Кіріл) активний агент КДБ під псевдо «Міхайлов». Не випадково лише одна церква в Україні – Московського патріархату – підтримала насилля над учасниками мирних акцій протесту, що відбулися в листопаді 2013 р. Не важко здогадатися, кому нині служать російські попи в Почаївській лаврі.
Католики свого часу теж прославилися. Останню жертву інквізиції було спалено на вогнищі в 1783-му у Севільї (Іспанія). Але нині Ватикан – один із найвпливовіших носіїв духовної влади та морального авторитету.
Протестантська церква фактично не залежить від світської влади. Їхні священники (пастори) значно скромніші. За виконання своєї місії перед Богом вони не отримують платні. В них дещо інше ставлення до людської гідності. Основні принципи протестантської етики: індивідуальна відповідальність за результат своєї праці і за загальне благо; людина, яка не задоволена своїм матеріальним становищем, повинна більше працювати, а не чекати, що все дасть держава; розкіш – це гріх, зло; менше обрядів, а більше моралі; чим багатший, тим добріший. Не дарма протестантів переслідували в СРСР.
Взагалі-то поділ християнський релігій зробили церковники, це відступ від Біблії. Останнім часом все більшої популярності набуває екуменічний рух – за єдність християн. Будемо сподіватися на краще.
Орест ЗВАРИЧ.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте